Бій під Крутами відбувся 29 або 30 січня 1918 року біля залізничної станції Крути, за 130 кілометрів на північний схід від Києва. Між більшовикпми полковника Михайла Муравйова та бійцями добровольчого Студентського куреня і вихованцями Української військової школи. Коли скінчилися набої, лише 35 юних вояків потрапили в полон. За свідченнями селян, які були очевидцями страти, учень сьомого класу гімназії Григорій Пипський заспівав гімн "Ще не вмерла Україна". Його підхопили й інші полонені. Більше про події столітньої давності та вінничан, які брали участь в битві розкаже кореспондент Vlasno.info.

Цей бій тривав 5 годин між 4-тисячним підрозділом російської Червоної гвардії під проводом Михайла Муравйова та загоном із київських курсантів і козаків «Вільного козацтва», що загалом нараховував близько чотириста-шістсот вояків.

У бою під Крутами оборонці української державності виконали наказ командування і зупинили стрімкий наступ ворога. Ця затримка дала змогу українській делегації укласти Берестейський мирний договір, який на той час врятував молоду українську державність.

Бійці сотні Студентського куреня були поділені на чотири чоти по 28-30 людей. Три з них зайняли позиції в окопах. Четверта, що складалася з наймолодших, та тих, хто не вмів стріляти, перебувала у резерві.



Наступного ранку 30 січня розпочався наступ. Загін матросів Ремньова потрапив під обстріл захисників Крут. З тилу їх підтримували ще й бронепоїзд і гармата, які здійснювали виїзди у тил ворога, що наступає, та вели їх обстріл. На залізничній платформі також була гармата сотника Лощенка, якою також стримували наступ більшовиків. Утрачаючи вбитих і поранених, більшовики продовжували наступ. Їхня гарматна батарея, що до часу стріляла не досить вдало, зосередила вогонь на українських позиціях.

Бій тривав до сьомої вечора, тобто до темряви, впродовж 10 годин. Командир студентської сотні сотник Омельченко постійно залишався при сотні, поки не був тяжко поранений і віднесений до лазарету. Він помер дорогою до Києва.

Українці відбили кілька атак. На допомогу Ремньову почали надходити інші загони Муравйова. А з боку Чернігівської колії підійшов радянський бронепоїзд, що розпочав обстріл оборонців із тилу.

Праворуч бійців юнкерської школи у полі зайняли позицію приблизно 80 добровольців «Вільних козаків» із сусідніх сіл, які цілий день відбивали наступ більшовиків. По закінченні бою ці добровольці повернулися до своїх сіл.



Близько 7-ї вечора, коли стемніло, бій почав стихати. В цей час українське командування отримало телеграму з Ніжина. Розташований там курінь імені Тараса Шевченка заявив про підтримку радянської влади. Це загрожувало ударом з тилу, тому сотник Гончаренко наказав поступово відходити до потяга, що стояв на іншій стороні станції Крути у напрямку Києва.

Більшості вдалося відступити та виїхати на потязі, який на них чекав. Біля станції Бобрик знаходився більший загін під керуванням Симона Петлюри. Але, отримавши звістку про збройне повстання на заводі «Арсенал», Петлюра покинув позиції в Крутах і рушив на Київ, оскільки, на його думку, саме там була найбільша небезпека.

Близько 17-ї години зібралися всі українські підрозділи, і з'ясувалося, що не вистачає однієї чоти студентів, що стояла найближче до станції: у сум'ятті бою в полон потрапив розвідувальний звід – 27 осіб. Відступаючи в сутінках, студенти втратили орієнтир та вийшли прямо на станцію Крути, вже зайняту червоногвардійцями. Червоний командир Єгор Попов, розлючений значними втратами з боку радянських військ, яких було близько 300, наказав ліквідувати полонених. За свідченнями очевидців, з цих 27-ми студентів спочатку знущалися, а потім розстріляли. Учень 7-го класу Григорій Піпський зі Старосамбірщини перед розстрілом перший почав співати «Ще не вмерла Україна», і решта студентів підтримали спів.

Усіх було поховано на Аскольдовій могилі в Києві.

Достеменно відомо, що в бою брали щонайменше двоє вінничан. Це відомий історик Володимир Отамановський. Він 29 січня 1918 року, як випускник Першої Української юнацької військової школи імені Богдана Хмельницького, бере участь в бою під Крутами.

Командуючий боєм Аверкій Гончаренко пізніше згадував про нього:

— Юнак Валентин Отамановський подав мені телеграму, з якої я довідався, що Шевченківський полк з Ніжина виступив на з'єднання з більшовиками, себто, наступає на нас із тилу. Отамановський був дуже відважний, і мав прекрасне почуття гумору. В ці вирішальні хвилині він почав порівнювати наш бій з боями шведів і наших з москвинами під Полтавою.

У збірці "Крути" серед списку встановлених осіб, що залишились живими, фігурує "юнак Отамановський Валентин". В 1918 році він виїжджає на стажування у Австро-Угорщину до Віденського університету. Там, як представник видавництва «Вернигора», відповідає за випуск шкільних підручників, карт, зошитів тощо для українських освітніх закладів.

В 1920 році повертається на Україну та переїздить до Вінниці. Зміна місця проживання була викликана необхідністю роботи в архіві, де збереглись першоджерела з історії магдебурзького права України, зокрема Поділля і Вінниці. Влаштовується завідуючим українським відділом Вінницької філії Всенародної бібліотеки ВУАН, а в березні 1922 році очолює її. Одночасно працює над монографією про середньовічну міщанську громаду Вінниці.

В серпні 1929 року заарештований у сфальшованій справі Спілки визволення України, отримує 5 років таборів суворого режиму та 2 роки заслання до Татарстану.

В 1945 року він здав екстерном іспити у Краснодарському педагогічному інституті і отримав ще один диплом – історика, що формально вимагався для допуску до захисту кандидатської дисертації. У 1946 році в Московському університеті він успішно захищає кандидатську дисертацію: «Вінниця як тип українського міста Південного Правобережжя XIV—XVIII ст. Еволюція правового стану на тлі соціально-економічного розвитку Побужжя XIII—XVII ст. і процесу утворення станів. Історико-юридичне дослідження».

З 1958 року професор Отамановський жив і працював у Харкові, викладав латину в місцевому медичному інституті. Помер 10 березня 1964 року. Є одним з перших істориків-вінницезнавців.

Іншим, хто вижив у крутській битві, був отець Демид, який став одним із засновником Автокефальної церкви за кордоном. У 1917 році прапорщик Демид Бурко бере участь у Всеукраїнському військовому з'їзді в Києві. Працює референтом у Генеральному секретаріаті з військових справ. Також співпрацює з Всеукраїнською церковною радою.

У січні 1918 року Демид Бурко бере участь у бою під Крутами. Після захоплення Києва більшовиками переїздить до Кам'янця-Подільського. Там вступає на історико-філологічний факультет Кам'янецького університету.

Починається радянсько-польська війна, в травні Бурко вступає до українського війська – Волинської дивізії.

Восени 1920-го з Армією УНР, що наступає, опиняється в Польщі. Вже 1921 року повертається на Батьківщину. При переході кордону заарештований, перебуває у вінницькому концтаборі.

У лютому 1922 року звільнений з ув'язнення завдяки амністії. Закінчує Кам'янецький інститут народної освіти, вчителює у школах Вінниччини та Київщини.



Під час Другої світової війни Бурко знаходився в Полтаві. З жовтня 1941 – секретар Полтавського єпархіального управління УАПЦ. В травні 1942 року постригся в священники. До осені 1943 року очолював Свято-Миколаївську церкву в Полтаві. З дружиною був одним із організаторів Полтавського Українського Червоного Хреста.

Восени 1943 року отець Демид брав участь у похороні 500 жертв більшовицького режиму у Вінниці. З осені 1943 перебуває в еміграції у Німеччині. У грудні 1956 року входить до Вищого церковного управління УАПЦ.

Головною працею його стала збірка нарисів «Українська автокефальна православна церква — вічне джерело життя» — 1988, Баунд-Брук, США.

Помер отець Демид Бурко у Штутгарті, де довгий час був настоятелем церкви Святого Духа. Похований на штутґартському цвинтарі.

Читайте також, День Соборності України: історія свята 

Фото: Інститут історії України