Ще недавно ця професія, здавалось, назавжди відійшла у минуле разом з епохою грубок і печей. Але нині, коли через шалені тарифи на газ, пічне опалення навіть у його модифікованому варіанті – твердопаливному котлі, стає все популярнішим, сажотруси знову стають затребуваними, повідомляє Vlasno.info.

Отож, вінницький сажотрус Андрій Коваль без діла не сидить. Кілька років тому він створив свою фірму і географія його клієнтури — майже вся Україна.

— Я навчався цього ремесла у свого товариша з Канади, — розповідає Андрій. — Там ця професія дуже шанована і затребувана.
А чому він навчався саме у канадійського сажотруса, а не, скажімо, легендарного мукачівського Берталона Товта, котрому ще при житті вдячні мукачівці поставили бронзового пам'ятника, пан Андрій пояснює просто. У Канаді димарі чистять з допомогою професійної потужної техніки, котра дозволяє трусити сажу за будь-якої погоди й пори роки з висотою каналу до 35 метрів.

Усе це пан Андрій розповідає, дістаючи з чорних чохлів свій робочий реманент – різні трубки, щітки, насадки, кутові дрелі й викладає на підлогу, попередньо застелену брезентовою підстилкою. Сам чоловік, одягнутий у акуратний цупкий комбінезон та бейсболку, більше скидається на автомеханіка, аніж на сажотруса.

У вінницького сажотруса повно усіляких механічних пристосувань, що полегшують роботу, а головне — у рази покращують результат. Усе це добро, знову ж таки, завдяки допомозі канадського друга прибуло з-за океану, бо на Україні подібного не випускають. Обслуговувати таку техніку недешево, зізнається сажотрус. Відповідно й свої послуги він також цінує відповідно — від тисячі гривень і вище, залежно від складності роботи.
На виклик до клієнта — власника двоповерхового будинку, у якого на першому поверсі є грубка й камін, пан Андрій приїхав вже в уніформі й, скидається на те, що переодягатись не збирається.
— Нема потреби, — пояснює. — Пилу й сажі, котра зазвичай вилітає хмарою з димових ходів, ледь влізеш туди щіткою, цього разу не буде. Її всмокче потужний пилосос з трьома двигунами.

Але про всяк випадок, поки щітки з шаленою швидкістю (півтори тисячі оборотів за хвилину) здирають зі стінок бруд у глибині димоходу, майстер закриває отвори спеціальним екраном, аби в кімнату не потрапило жодної пилинки.

Пан Андрій уже звик до того, що господарі з цікавістю спостерігають за його роботою, дивуючись диво-техніці, котра задає такого прискорення щіткам, що ті долають усі отвори навіть під кутом 90 градусів, добираючись, здається, під саме небо. За такого методу роботи майстру більше нема потреби видиратись на дах, але трапляються винятки. Ось і цього разу йому знадобилась драбина й спеціальний трап, аби дістатись комина на даху.

— За кілька років роботи я ще не зустрів жодного комина, схожого на іншого. У кожного свій стиль, свої заморочки, — пояснює пан Андрій. — Трапляється, якийсь каменяр так намудрує з димовими ходами, що навіть моя потужна техніка не може їх пройти. Тоді доводиться підніматись на дах і додатково ще й звідти опускати щітки. Але таких випадків, на щастя, трапляється дуже мало. Цього літа, скажімо, я всього тричі піднімався на дах.

У коротеньких перервах між роботою пилососа, що реве, як вертоліт, сажотрус терпляче відповідає на питання типу, як називається та чи інша штуковина, як працює і скільки коштує.

— Дорого, — ухильно відповідає пан Андрій.

І саме дорожнеча коминярського обладнання і є основною причиною того, що модернізованих сажотрусів в Україні можна перерахувати на пальцях. Звичайно, це тимчасова ситуація, і по мірі того, як все більше народу змушене буде обігрівати свої будинки твердим паливом, то й професія сажотрусів почне швидко відроджуватись. Але пан Андрій, каже, що конкуренції не боїться.

Фото надане Андрієм Ковальовим