У селі Кузьменці Барського району тричі будували церкву на старовинному кладовищі. Про це кореспонденту Vlasno.info повідомила жителька села, вчителька історії Надія Мудрицька.

– У нашому селі дуже цікава історія церкви, яку постійно будують на одному й тому ж місці протягом трьохсот років. За всі ці роки її ні разу не руйнували. Просто постійно добудовували, перебудовували. В історії є факти, коли в ХVII столітті поляки їздили по церквах й забирали релігійну атрибутику, то коли вони добрались до Кузьменців був Великдень, – розповідає Надія. – Всі люди від маленького до великого прийшли в храм. За пару годин приїхали поляки, то наказали віддати їм книжки, чашу та хрести, але священик відмовився й продовжував молитися. Після того до поляків під'їхала підмога й вони оточили церкву і сказали, що не випустять жодного жителя, поки не отримають бажане. Але одному хлопчику вдалося вибратися, взяти двоє коней та за лічені години доїхати в Жмеринку, де були козаки. Цілу ніч люди в страху молилися на колінах, поки підранок не під'їхав козацький полк. Поляків оточили колом й вирізали їх та їхніх коней. Всі тіла скидали в яму за селом, яку ми називаємо «Корінь».


Певний час село було у володіннях барона Подмацького, що збудував наприкінці XIX століття на території села велике помістя, яке збереглось до сьогодні. Він постійно розбудовував поселення, та розробляв поля. Нажаль він помер дуже рано. Для нього збудували цілий склеп на кладовищі. Його вдова – відома рудоволоса красуня того часу вийшла заміж за іншого й продала помістя Іллі Денікіну.

– Такого розквіту як за Денікіна село не знало ніколи. Він розбудувався ще розкішніше за свого попередника. Біля його будинку була навіть трьохметрова оранжерея та басейн. Навкруги помістя звів величезний, розкішний мур, – каже Мудрицька. – За декілька років до смерті він вирішив відбудувати церкву. І з кожного двору кожен чоловік від 16 до 60 років мали по п'ять днів відробити на будівництві. Кожен камінчик та дощечка – це однозначно частинка сім'ї кузьменичанів. Перед смертю, він написав заповіт, у якому зазначалось, що якщо його поховають на території церкви, то він відпише їй більшу половину своєї землі. Так і трапилось. Коли він помер, його із Києва везли на конях у село. Всі його дуже любили, тому на похоронах всі люди дуже плакали.

Сини та дружина барона втекли до Польщі в часи революції. Майже нічого не встигли взяти із собою.

– У будинку барона зробили технікум, все решту розтягли. Басейн занехаяли, а мур розібрали по камінчиках. У помісті довго навчались діти, пізніше там був технікум, зараз живуть люди. Також до сьогодні зберігся панський магазин та лавочка із столом на пагорбі. Люди переказували, що барон любив читати там вечорами.








Фото Романа Підкругляка