Vlasno.info продовжує серію публікацій людських історій із окупації. Нині познайомимо вас із пані Анною, хоча ім'я змінене із міркувань її безпеки – на окупованій території залишилися рідні та знайомі, друзі; бояться, аби не було розправи. Їй трохи більше 50 років, називає себе «молодою пенсіонеркою» та вважає, що головна мета деокупації – повернення України у заклади освіти, адже там виховується молоде покоління.

Пані Анна розповідає, що багато людей у Донецьку не підтримували Майдан та звинувачували його у всіх негараздах.

– То є природньо – себе, свою дурість і зраду ніхто не хоче признавати. Все це можна було б припинити ще на початку 2014 року, якби не було би того безглуздого «нам треба почути Донбас», а діяти вже як з терористами з тими людьми, що тоді ще тільки захоплювали владу на окупованих територіях. Так сталося, що голосу справжнього Донбасу, українського, ніхто не почув.

Донецьк зараз зазнав руйнувань, однак комунальники останні два роки прикладають чимало зусиль, щоб воно було чистішим, ніж будь-коли.

– У багатьох мешканців є житло і їжа, чисті вулиці, але то не життя, а існування – ніколи не знаєш, що утнуть ці рашистські загарбники.

Поруч із місцевими зрадниками, розповідає пані Анна, є і російські солдати, найманці, відпускники.

Пані Анна з міста виїхала, хоча терпіла до останнього у надії, що ситуація в Донецьку стабілізується.

– Однак у певний момент стало неможливо дивитися на всі ті прапори, паради, загальну атмосферу в місті. Хтось дуже влучно сказав, що «місто мільйону троянд перетворилося в місто зламаних доль». Дуже точно, як на мене, – ділиться Анна. – То була найбільша авантюра у моєму житті – зібрати сумки та поїхати. На жаль, розраховувати на будь-кого переселенці майже не можуть – лише на власні сили.

Спочатку для моєї співрозмовниці ситуація в рідному місті здавалася простим демаршем певної частини населення.

– Потім була надія, що дебоширів заспокоять місцева міліція і силовики, потім – лякали звуки близьких боїв, але надія не згасала на якесь вирішення цього питання. Потім стався Іловайськ та Мінські домовленості – після цього надія на торжество чогось раціонального зникла.

Вона стурбовано запитує мене, як я ставлюся до донеччан та поспішає запевнити, що у Донецьку є чимало порядних людей.

– Старше покоління донеччан по-різному ставиться до нинішніх подій: є 30 річні жінки, – ділиться пані Анна, – які гордо заявляють, що народилися у СРСР, а пам'ятають з тих часів лише пісочницю біля дому.

– Влада на окупованих територіях – це слово Москви. Пропаганда в силі вже більше, ніж два роки. На жаль, багато донеччан вірять, що місто обстрілює українська армія, а ще бояться фільтраційних таборів: із цим потрібно щось робити, але нікому.

Фільтраційні табори, пояснює, це залякування для донеччан: вже третій рік ходять чутки, що такі табори розташують на лінії розмежування та будуть випускати через них на контрольовану територію лише через них.

На Донбасі, переконує пані Анна, мешканці ситі.

– На окупованих територіях, принаймні, у великих містах, їжа є. Завозять з еРеФії, з України, дещо із власного виробництва. Дорожча, часто поганої якості, але є. Кажуть, асортимент гірший, аніж був до війни.

Ознаки війни помітні на вулицях міста.

– Важка техніка їздить по вулицях і зараз. Рік тому її постійний маршрут був перед нашими вікнами, як і люди зі зброєю ходили скрізь, – розповідає пані Анна. – Тоді ще були гривні і бачила людей з автоматами, які не знали як гривнею розплатитися у супермаркеті. Такі вони «місцеві», чорти б їх побрали.

Дитячі садочки та школи у Донецьку працюють.

– І це одна з основних причин, чому звільнити місто треба якнайшвидше: поки малюків не зіпсувала пропаганда про «фашистів, які в них стріляють».

Традиційно запитую, чи вважає героїня цієї публікації, що живе в окупації.

– Якщо я сама не в змозі потрапити у рідне місце, побачити близьких людей без ризику бути закатованою – то це окупація.


Фото: сторінка у соціальній мережі "Вконтакте" "Типовий Донецьк"