Тиждень тому із реабілітаційного центру в США повернувся додому український солдат-доброволець. Командир 13 батальйону (пізніше став окремим мотопіхотним) Михайло Фрик з міста Бар, що на Вінниччині, пробув два тижні у полоні сепаратистів, повідомляє кореспондент Vlasno.info.

– В Києві мені були змушені ампутувати пальці на ногах та стопу, за кошти ООН мене направили на лікування в Америку. Майже рік проходив курс лікування опіковому центрі Техасу. Лікарі були до мене дуже добрими, робили все можливе, щоб я зміг ходити. Наче люблячі батьки вчили мене робити перші кроки, аби я не був призваним до візка, – розповідає Михайло.


До війни чоловік працював завідуючим відділення та викладав землевпорядкування у Барському автомобільно-дорожньому коледжі. Постійно переймався ситуацією, яка трапилась в Україні. В 2014 році місяцями був на Майдані в Києві, відстоював вільну України, збирав людей із Бару на мітинги. На свій страх та ризик читав проукраїнські лекції серед студентів. Коли Росія відвойовувала у нас Крим, відразу пішов у військкомат й написав заяву «добровольця».

– В армії служив, тому досвід мав. Але на фронт мене призвали аж в 3-тю хвилі мобілізації. Після отриманих інструктажів та навчання нас відправили у Старобільськ. Воювали там до січня 2015-го у другій лінії вогню, – згадує Фрик, – Потім попали у саме «пекло» - на передовій відстоювали місто Вуглегірськ. Ходили під обстрілами ворога, який постійно наступав. Поки нас було більше, атаки вдалося відбивати. Коли наш танк відправили на підкріплення, де ворожих танків було 10, а наших 3, ми потрапили в засідку й підірвались. За секунду полум'я охопило все. Механік згорів за долю секунди. Я почав вилазити назовні. Тільки встиг висунути тулуб, бойовики відкрили вогонь, тому мені довелось прикинутись мертвим. Відчував, як горить моя права нога, але не ворушився, аби залишитись живим.

Не відчуваючи ніг, танкіст відповзав якнайдалі від танка, який дивом не здетонував. Пальці не слухались його, тому він відштовхувався долонями.

– Відповз метрів 300 до найближчої будівлі, де раніше ремонтували тролейбуси. Провів там ніч, зрозумів, що не зможу там залишатись, бо замерзну. З першими сонячними променями почав повзти далі в надії побачити когось із українських солдатів. Так опинився в якомусь приміщені, де знайшов чайник з водою та 3 банки абрикосового варення. Скрізь були окупанти, тому спустився у підсобку, загорнувся у килим та заснув. Вночі приміщення підірвали й засипали вихід. Провів там декілька днів, розмішував воду з варенням й їв. Коли закінчилась вода, ловив дощову воду, яка стікала по стінах, – говорить солдат, – Спочатку дуже боліли опіки, потім перестав відчувати стопи й пальці ніг. Зрозумів, що потрібно вибиратись, почав руками вигрібати сміття та землю. На вулиці знайшов якусь куфайку, накинув її й через силу пішов шукати якийсь медичний пункт.

Побачивши маршрутку, Михайло попросив, аби люди підказали дорогу в лікарню. За пару хвилин з'явились чоловіки в козацьких костюмах, з довгими вусами та оселедцями, виштовхали його із машини, кинули на землю й почали бити ногами.

– В лікарні мене теж дуже довго допитували й били. Я змушений був дати номер телефону рідних, дуже хвилювався, щоб батьки не взяли трубку, бо вони не знали, що я служив, – каже Фрик.

Поки танкіст перебував у полоні, його прізвище було у списку померлих. В коледжі студенти дві пари проплакали, а в храмі його відспівали, як померлого. Але подруга та сестра до останнього вірили, що він живий, тому, коли до них зателефонували й сказали, що він в полоні, підняли на ноги навіть товариство Червоного хреста.

– Мене обміняли на якогось командирського зятя. А тіла 9 загиблих на солдата. Ніколи не забуду того дня, коли зрозумів, що вільний, – згадує чоловік. – На носилках мене занесли в машину й відвезли в Харківську лікарню, де на мене чекала сестра.

Фото із сторінки Михайла Фрика у соцмережі Facebook