Звільнені два роки тому міста на Донеччині встигли відчути присмак «русского мира», почути, як падають у дворах снаряди та побачити на власні очі смерть. Тепер тут спокійно, на вулицях майорять синьо-жовті прапори, міста, переживши травму, повернулися до свого, на перший погляд, звичного ритму життя. Сюди і поїхала журналістка Vlasno.info та спробувала відчути себе туристом.

Слов'янськ: на місці Леніна – квіти, а в парку – вольєр з козами

На під'їзді до Слов'янська краєвиди за вікном дають знати, що це Донбас – з'являються крейдяні терикони, у природі більше рудих фарб, а на парканах – більше синьо-жовтого. Місто зустрічає мене на якесь церковне свято – у храмі поблизу вокзалу б'ють у дзвони. Вокзал доглянутий та ошатний. На фасаді будівлі напис, що тут працював письменник Максим Горький.

Зупинки громадського транспорту у Слов'янську трапляються занедбані, але неодмінно розфарбовані у синьо-жовті барви, які вже, подекуди, облущилися, але все ще присутні.

Центральна площа у місті: простір та фонтан, діти та дорослі відпочивають, тут же – міська рада. Перед нею – клумба із квітами, ще три роки тому на цьому місці стояв пам'ятник Леніну. Неподалік церква. Вулиці міста не надто широкі, але із інтенсивним рухом транспорту. Місто дивує: між щільно розташованих крамничок з модним одягом можна випадково наткнутися на погруддя Антонові Чехову. У цьому, напевно, і є спокуса їхати у це місто: прогулюючись його вулицями, не знаєш, що тебе чекає за рогом. У хорошому значенні.

Місцевому парку хоч і бракує благоустрою, але тут навіть у будень відпочиває багато городян та гостей міста. Чимало лавочок тут зроблено з дерева. Є імпровізоване озерце та місток через нього, поруч — вольєр із козами. У парку тихо, хоч і знаходиться він близько від центральної вулиці.

Маленька «Швейцарія» серед українського степу

За кількадесят кілометрів від Слов'янська – мальовниче та доглянуте місто Святогірськ, де знаходиться Свято-Успенська Святогірська лавра. Розташована на горі, між лісів, на березі річки Сіверський Донець.

У місті добре розвинений туризм: біля Лаври можна зустріти гідів, які, крім екскурсії святими місцями, запропонують відвідати й унікальні крейдяні печери. Місцева влада зрозуміла, що із святого місця та напливу до нього вірян та туристів можна мати зиск – поруч виросло кілька ресторанів, фаст-фуд, готель тощо. Не втрачають своє і торгаші сувенірами – тут кілька десятків яток із туристичним товаром.

Місцеві мешканці називають Святогірськ та прилеглі до нього території (а це територія національного природного парку «Святі гори») «Донецькою Швейцарією». Гірська місцевість та Сіверський Донець справді створюють відчуття присутності не у степу, а деінде.

Краматорськ: вишукана архітектура та каштани, які квітнуть наприкінці серпня

Велике місто, де вирує промисловість. Але перше враження від нього – вишукана архітектура. Білосніжний Будинок культури із гігантськими колонами справляє враження. На площі катається на бордах молодь, прогулюються закохані.

У місті на початку вересня відкрили парк "Сад Бернацького" – просто, але вишукано. Вимощені доріжки, новенькі лавочки, канатні атракціони-лабіринти – місто всіма силами показує, як можна ожити після війни та продовжувати розвиватися. Увечері в парку світяться ліхтарі – романтично та меланхолійно.

Поруч висадили каштани, які наприкінці серпня несподівано зацвіли та розпустилися. Так і стоять: знизу жовта та суха крона, а зверху – молода та зелена. І квіти. Символічно.

Туриста вразить і станція залізничного вокзалу у місті: приміщення завершили будувати у 2014 році, тут новенький фасад та інтер'єр, на пероні – зручні лавки. Є Wi-Fi.

Місцеві мешканці рідко чують українську мову, а якщо і чують – то перелякано перепитують, за кілька секунд адаптовуються та розпочинають бесіду. Із ними варто обережно говорити про геополітику, близькість передової, київську владу. Краще – про майбутнє. Чи про те, як добре, що мирне небо. Вони можуть показувати сліди від осколків в асфальті чи на стінах житлових будинків, але не знають, хто стріляв.

Дружківка: кольорові будинки та трамваї

Дружківку заснував козак Дружко. Про це туристу розповідає художньо оформлений камінь у центрі міста. Тут цінують свою історію. Неподалік фонтан та кам'яні скульптури Шевченку, Мазепі та княгині Ользі.

Сірі будинки тут розмальовують у кольори веселки, додаючи неймовірного ефекту, а центральний вхід до машинобудівного заводу виглядає, наче палац графині. Збудували його бельгійці у ХІХ столітті. Біля входу – скульптури робітників.

Тут звалили Леніна – на постаменті, де він стояв, тепер топчуться голуби. На вулицях чимало синьо-жовтого.

На вокзалі у Дружківці зустрічаю жінку: разом чекаємо один автобус. Починаємо розмову, і вона намагається говорити зі мною українською. Потім каже, що маю гарну вимову, а вона лише 10 років тому переїхала у Дружківку з Росії, дуже хочеться навчитися української, але ні з ким практикувати. Коли прощалися, запитала мене, чи жахливо говорить українською. Я сказала, що у неї непогано виходить, а українська мова їй пасує.

У Дружківці познайомилася із залізничником. Йому ще немає 30, він — вимушений переселенець із Ясинуватої до Дружківки. Розповідає, як взимку 2015-го рубав тещі дрова, а над головою свистіли снаряди. А коли повертався у присмерках додому, десь зовсім поруч щось впало та вибухнуло. З переляку стрибнув у кущі. Порвав нову шкіряну куртку. Шкода куртки, каже.

Костянтинівка: місто з левами та без центру

У Костянтинівці багато церков, і їх продовжують будувати. Місто нагадує змію – довге та звивисте. Запитую у місцевих, як дістатися в центр. Кажуть, що власне центру немає, але радять дістатися до центральної площі.

На ній – ошатні ялинки, кам'яні леви, лавки, навпроти – висока стела із зіркою. Трохи нижче на цій вулиці просто на траві – синьо-жовтий прапор. Містом протікає річка. Чимало будинків радянського типу забудови, як, власне, і в кожному місті.

У ці міста є заради чого їхати: екзотичних териконів чи індустріальних пейзажів, заради приязних місцевих мешканців чи аби відчути простір та дихання українського степу. Ці землі тепер потрібно берегти, любити та плекати. Хоча би тому, що мирне небо та такий терпкий безтурботний сміх дитини на цих територіях далися занадто дорогою ціною.

Фото Людмили Кліщук