Рік тому Вінниця отримала жахливу звістку: літак з нашої військової частини А-2131 збили російські найманці у небі над Луганщиною. За три дні доля вінницького борту спіткала і пасажирський "Боїнг".

Того дня, 14 липня 2014 року, вінничани — екіпаж у складі семи чоловік та пасажир – житомирський десантник, вирушили на завдання: вони мали доставити гуманітарні вантажі на три блок-пости українських військових. Перевозили того дня їжу, воду, засоби гігієни, скидали парашутами згори.

— Ми щойно почали відкривати рампу, — пригадує бортмеханік Сергій Сотник, який тоді дивом врятувався, — Я почув, як літаком труснуло, такого ніколи не було. Обернувся і побачив дірку в літаку — ракета влучила у двигун і пройшла наскрізь корпусу. Якби двигун просто зупинився, ми могли б посадити літак, а так він почав горіти. Ми всі були екіпіровані парашутами і командир Дмитро Майборода дав наказ десантуватися. Сам же залишився керувати літаком разом з правим пілотом Дмитром Шкарбуном. Я вистрибнув, і більше їх не бачив.

Літак був на висоті 6000 метрів, тож на Сергія діяло шалене прискорення. Парашут розкрився лише в семисот метрах над землею, через що військовий дуже травмував спину.

— Мене, фактично, "склало" вдвічі, — говорить Сергій. — А уявіть, яка сила діяла на хлопців, що залишились у літаку. Він увійшов у "штопор": падав вертикально з величезною швидкістю. Тож вони навіть не могли встати з крісел — їх туди просто притисло.

Сергій приземлився і його, травмованого, відшукали та надали допомогу. А от іншому члену фатального екіпажу, теж бортмеханіку, Сергію Гребєнєву довелося поблукати.

— Я дійшов до якогось села чи хутора, постукав у якусь хату, — розповідає Сергій Гребєнєв. — Люди прийняли, показав їм український паспорт, вони мені дали телефон, погодували. Щоправда, потім чоловік поїхав на місце катастрофи дивитися, що ми перевозили в літаку. Повернувся з консервою та сухпайком. Але я не їв, не міг тоді їсти. Сказали місцеві, що моє щастя, що там був гуманітарний вантаж. Бо якби зброя, кажуть, закопали б мене прямо там.

Опікувались місцеві жителі і рештою льотчиків, яких посилено розшукували в лісі сепаратисти. Згодом самотужки в умовах повної секретності люди з довколишніх районів таки вивезли військових на мирну землю. Житомирський десантник потрапив у полон, згодом його звільнили.

Місцеві ще довго навідувалися до літака, який упав неподалік села Давидо-Нікольське Краснодонського району Луганської області. Вцілілі запчастини розібрали на металолом. Під завалами знайшли і тіла двох льотчиків, які залишалися на борту до останнього. Дмитра Шкарбуна та Дмитра Майбороду поховали тут же, біля згарища, збивши з дощок сякий-такий хрест та накривши листом металу.

Родичі льотчиків два місяці чекали на тіла своїх героїв, але ніхто не привіз їх із зони АТО. Тож Тетяна Іванівна Майборода поїхала, за її словами, "по дітей". Сама домовлялася з місцевими, щоб допомогли знайти тіла. На ворожих блок-постах мужньо дивилась в очі озброєним сепаратистам, і на запитання "Що везете?" відповідала: "Своїх дітей". Ставала на коліна перед тими, хто вимагав грошей. Адже з самого початку з рідних за тіла сепаратисти просили тисячі доларів. У вересні минулого року вона повернула тіла обох Дмитрів додому.

— Командування не давало їй інформації про місце аварії, — розповідає дочка Тетяни Іванівни Ірина, — Адже це небезпечно і знайти їх було практично нереально. Але мама і тато Дмитра поїхали, розшукали і вже за кілька днів у Вінниці хлопців урочисто перепоховали.

Гвардії підполковник Дмитро Майборода отримав посмертно звання Героя України. Вчора у рідній частині на честь загиблих льотчиків було відкрито меморіальний знак. Рідні, близькі, колеги вшанували героїв. Мами обох Дмитрів на час урочистостей пішли до церкви та на могили своїх синів.

Фото Ірини Басенко