Батальйон «Донбас» одним з перших почав боротьбу з «контрабасом»

– Як тут гарно: так тихо й мирно, - зауважив Олег, щойно ми влаштувались у дачній бесідці.

Йому знадобилось трохи часу, аби обрати зручну позу для пораненої ноги й сперти милиці на лавицю. Він уже сто разів бував у мене на дачі, але я вперше почула від нього таке визначення краси – тихо й мирно... Напевно, аби осягнути це, треба пройти через таке ж пекло війни, як і Олег Сенкевич.

Виклику до «Донбасу» чекав кілька місяців

Ми знайомі з ним уже багато років, адже обоє діти вінницьких газетярів. На початку 90-х років Олегового батька, відомого вінницького журналіста Георгія Сенкевича, запросили власкором по Донбасу до найтиражнішої на той час газети «Сільські вісті». Олег багато чув від батька про тамтешні порядки й життєві заведенції, тому десь підсвідомо знав, що Донбас завдасть іще чимало проблем країні, але, що тамтешні жителі самі закличуть до себе окупантів, навіть не могло прийти в голову.

Як тільки там розпочались бойові дії, Олег, який до цього пройшов хрещення вогнем Майдану, відразу ж записався до батальйону «Донбас». Щоправда, виклику довелось чекати кілька місяців – добровольців виявилось так багато, що на всіх не вистачало вакансій. Олегові зателефонували 26 серпня минулого року й попросили приїхати до Курахово.

– Я добре запам'ятав дату, бо саме тоді залишки батальйону самостійно проривались з Іловайського котла... Одне слово, настрій був дуже тривожний, – згадує Олег. – Коли нарешті прибув на місце призначення, здалось, що повернувся на років тридцять назад, у Совєцький Союз. Саме так, навіть не радянський , а у совєцький.

Олег каже, що мова йде не лише про радянську символіку, яка там трапляється на кожному кроці, а насамперед вигляд людей – бомжуватий недбалий одяг, апатичні, похмурі обличчя, підозрілі погляди...

– Коли став спілкуватись з місцевими, зрозумів: вони досі на совєцькій хвилі, вважають, що держава у всьому їм зобов'язана, а у всіх бідах винні бандерівці. . . Ну, звичайно, за рік війни ситуація багато в чому змінилась, і люди, які раніше плювали нам у спину, нині змінили своє ставлення, називають нас синочками, хлопчиками, рідними ,просять не покидати їх напризволяще. Хоча ідіотів , що ненавидять Україну й готові молитись на Путіна, ще дуже багато. Там нема з ким говорити. Переважна більшість – люмпен, вчорашнє дно, яке раптом спіймало свою хвилю. Їм пообіцяли по 360 доларів на місяць, дали зброю й вони пішли воювати за те, що їм сказали. У нас були випадки, коли ми відпускали полонених, а ті не хотіли від нас йти, бо у полоні їм було краще – годують, не б'ють, до роботи особливо не примушують. Ось і все їхнє щастя... – розповідає доброволець.

Мунаєв завжди йшов першим

Олег Сенкевич зі своєю диверсійно-розвідувальною групою ночами ходили на 20 кілометрів вглиб лінії фронту. Супроводжували бійців батальйону імені Дудаєва.

– Дванадцять чоловік наших , дванадцять – їхніх, згадує Олег. – З чеченцями часто ходив їхній командир Іса Мунаєв – автомат на шиї, РПГ за спиною.... Чеченці підривають, а ми їх прикриваємо з тилу. Нас підвозили до останнього нашого блокпосту, а далі ми вже колоною слід в слід брели полем, сніг по коліна, утруднює ходу, а треба йти швидко, аби до ранку упорати всю роботу й повернутись на базу. Першому йти найважче, тому першим завжди йшов Іса. Мунаєв був не лише дуже мужньою людиною, а й високої культури й порядності. Після з повернення із завдання, він завжди дякував кожному, казав: «Я имел честь работать с вами»... А взагалі війна кожного просвічує рентгеном, хто чого вартий. У нашому батальйоні чимало унікальних людей, один Вольфович чого вартий. Вольфович – це позивний. Сам він родом з Гайсина, має дві вищі освіти, п'ять років прожив у Америці, займався серйозним бізнесом, а як почалась війна на Донбасі, все покинув і приїхав захищати Україну.


Батальйон «Вінниця» брав по тисячі гривень за тонну «контрабасу»

Для когось війна – це протистояння, бої, втрата друзів, жертовність, мужність і воля. А для когось – можливість нажитись. І це бажання поживитись виявляється сильнішим моральних християнських заповідей та страху смерті. Це підтверджують й масштаби контрабанди.

– До речі наш батальйон «Донбас» одним з перших почав боротьбу з «контрабасом». Почалось все з двох «газельок» восени минулого року. Ми їх хотіли зупинити, а вони – дьору манівцями та грунтівками. Ми догнали, привезли на блокпост, наказали показати документи. Водій дістав якийсь папірець з карлюкою замість печатки, так званий дозвіл міністерства фінансів та економіки ДНР на провезення вантажу. Ми посміялись, але ми машини далі не пустили. За кілька годин приїхали власники вантажу напівбандитської зовнішності, пробували домовитись «як нормальні пацани з нормальними пацанами». Нічого не подіяло. Ми хабар не взяли й вантаж не пропустили. Серед денеерівців швидко пішов поголос, що «Донбас» не договороспроможний. Контрабандисти намагались обминути наші блокпости всіма способами, але у нас служив хлопець з Попасної, кожну стежину знав у цій місцевості, то ми влаштовували засідки на контрабанду. За дві- три години зупиняли штук 20-30 машин, до верху забитих усіляким крамом. Усе везли від нас до Лугандонії. Як правило все оформлено як «дєтскоє пітаніє». А починаєш огляд, а там – цигарки, горілка , пиво, консерви. І все це добро ми завертали. Через наші блокпости «контрабас» не грав, зате «грав» на інших.

– Нам надійшла інформація, що батальйон «Вінниця» на блокпосту в Попасній бере по тисячі гривень за тонну товару з кожної фури. А ще «кришують» місцевий бізнес, пиячать. Ми вирішили зробити їм «останнє китайське попередження». Приїхали на БТРі на Спартак, де був їхній штаб за музичною школою, оточили, зайшли до казарми, акуратно відчинивши двері ногами. А назустріч командир вискакує: «Хто такі? Чого треба?» Ми його разом з усім батальйоном носами в підлогу акуратно поклали й провели виховну бесіду: ще раз отримаємо подібну інформацію, у Вінницю вже не повернетесь.

Не всі ті герої, кого вдома зустрічають квітами й вигуками «герої!». На передовій таємниць нема, всі знають, хто воює, а хто на війні статки заробляє, які батальйони кришують «контрабаси», а які справді з нею борються. Наш батальйон хотіли було поставити на блокпостах до Криму, але потім, зрозуміли, що у такому випадку Крим покладе зуби на полицю. Тому в лютому нас замість кордону з Кримом послали в Широкіне .

Від такої війни самі розчарування

До війни в Широкиному проживало близько п'яти тисяч населення. Селище розташоване в низині, між двома горбами. На одному – позиція українських військових, на протилежній – сепаратисти. Внизу повно оздоровниць, готелів, пансіонатів. Точніше, було повно, коли туди зайшли українські бійці 15 лютого.

– У пансіонатах такі номери затишні, метрові плазми висять на стінах, – пригадує Олег. – Нині все розгромлено... Коли ми заїхали в Широкіне, був туман, видимість метрів 30 не більше. Через туман ми проскочили поворот й заскочили в іншу вуличку, майже в самісінький штаб до сєпарів. Ті не зрозуміли, що робиться, остовпіли з несподіванки, а далі як почалась стрілянина зусібіч! Ми у відповідь. І хоча для нас це теж стало несподіванкою, але ми змогли дати їм джосу за підтримки «Азова». Тоді двоє наших загинуло, ще п'ятеро поранило, але ми таки вирвались, приїхали на свої позиції , а там майже нічого нема, лише два невеликих бліндажа. Ми набились , як оселедці в діжку, гріли спинами один одного, бо ж дворі мінус 15, а вітер такий, що з ніг валить. Ми міняли 79-ту бригаду ЗСУ, вони так швидко змились з позицій, що на радостях багато всякого добра нам залишили, наприклад, ракети для «Фагота». Ми ними влупили 5-6 одиниць ворожої техніки. А взагалі зі зброєю проблеми, хоча у нас вважався танконебезпечний напрямок, а у на озброєнні лише автомати АКГ. Спробуй повоююй ними.

Доброволець з Вінниччини зауважує, що скільки не читав воєнної літератури, про різні тактики й стратегії, ніде нема такого, щоб по українцях лупили зі всіх видів зброї, а вони лише підставляли лоби, не маючи змоги відповісти.

– «Сидіть спостерігайте!» – наказують генерали. Ну, ми й сидимо... Раніше на один крупнокаліберний кулемет давали по дві з половиною тисячі патронів на кожен, а останній раз дали 500. Хоч огірками відстрілюйся. Хочеться плюнути.. Від такої війни втрачається розуміння цілей: чого ми тут стоїмо. Природно , в суспільстві це породжує розчарування, а на передовій - роздратування й злість. Нас обстрілюють, а ми мужніємо... Очікування, що Росія відступить себе не оправдовують. Ми казали Порошенкові: направте до нас штабних генералів, нехай посидять з нами в траншеї без зброї, а потім й розкажуть на камеру кореспондентам ( якщо ті доїдуть на передову) , які вони крепкі й мужні воїни... Наші всі злі. Ми не можемо воювати на два фронти, але наведемо порядок на Донбасі, візьмемось за генералів, депутатів і всю придворну наволоч. Їм не вистачить літаків, аби утекти..., - розповідає Сенкевич.

Наша зустріч з Олегом відбулась напередодні його повернення у батальйон після двохмісячного лікування внаслідок поранення осколками гранати в голову та ногу. У принципі, він міг би вже залишитись вдома, але вважає, що там потрібніший.

– Я зіткнувся з тим, що тут, в тилу мене багато хто не розуміє навіть з кола колишніх друзів та знайомих, – нарікає Олег. – Іронічно запитають, за що ми там гинемо, коли тут нічого не змінюється. Це важко пояснити кількома словами. Зате моя онучка мені сказала: «Дідусю, я так пишаюсь тобою! Ти справжній захисник України!..» Ось за неї я і воюю.


Фото надані Олегом Сенкевичем