Нинішнє життя прифронтової зони очима переселенця

Прифронтові міста Донеччини довго не могли звикнути до присутності великої кількості військових. За роки незалежності Україна демілітарізувалась не лише фактично, а й ментально. Населенню східних областей, яке свого часу встигло отримати величезну дозу кремлівської пропаганди, досі важко звикнути до того, що "укропи" та "правосєкі" — звичайні люди.

Останнім часом війна на Донбасі потроху перетворюється з запеклого протистояння на позиційну битву на виснаження. Тому військові, які приїхали захищати Батьківщину з інших регіонів, потроху асимілюються у місцеве населення. Вони знаходять тут собі друзів, коханих та просто знайомих. Одночасно з тим, як можуть допомагають місцевому населенню.

— У нас завжди було багато знедолених дітей. А зараз ще більше, бо багато дорослих починають зловживати алкоголем. Діти часто ведуть себе, як безпритульні. Майже кожного дня можна побачити, як біля юрби дітлахів з проблемних сімей зупиняється машина військових, "укропи" купують малечі цукерки, якісь смаколики, іноді навіть дають трохи грошей. Спершу всі жахались, коли "укропи" зупинялись біля дітей, думали, що їх вб'ють або вкрадуть... Тепер побачили, що хлопці вони нормальні, — каже жителька прифронтового містечка Українськ Марина.

Змінюється також ставлення військових до місцевих. Так, ще рік тому бійці будь-яких підрозділів із значною часткою недовіри ставились до кожного. Зараз же спокійно звертаються за невеликою допомогою (позичити якісь інструменти, набрати питної води тощо), й самі не залишаються осторонь. Через постійну взаємодопомогу місцеві перестали боятись "укропів", потроху з'являється взаємоповага.

Зовсім інша ситуація з "правосєками". Фактично вони нічим не відрізняються від хлопців з регулярних військових частин, але російська пропаганда створила стійкий образ нелюдів, які тільки тим і займаються, що вбивають населення Донбасу. Але під час спілкування люди здебільшого не розрізняють Національну гвардію, ВСУ та ДУК між собою.

Містифікація Правого сектору часом доходить до повного абсурду.

Фото: npgu.net

— Ні, я ніколи не буду підтримувати цих карателів. Але от Ярош — мужик нормальний. Ми взимку три місяці без зарплат сиділи, директор шахти сказав, що немає куди продавати вугілля (так, сотні тон вугілля лежать на шахтах Донбасу "мертвим вантажем"). Влаштували страйк, поїхали у Селидове. Міліція спробувала нас розігнати, але приїхали "правосєкі" зі зброєю та сказали, що нас чіпати не можна. Через декілька днів частину грошей віддали. Кажуть, Ярош купив три ешелони вугілля... — пригадує працівник ДП "Селидіввугілля" Олексій.

Зміни у ставленні до військових проявляються не лише у особистому спілкуванні або створенні легенд. Деякі бійці за півтора роки війни вже знайшли собі коханих та збираються після війни оселитись на Донбасі.

— Я не відчуваю себе тут чужим. За рік я знайшов тут жінку, з якою хочу зв'язати своє життя, хочу називати її доньку своєю. В решті решт, війна колись закінчиться, і ми будемо відбудовувати цей регіон, тепер це наша мала Батьківщина, — ділиться своїм ставленням боєць 28 окремої механізованої бригади Володимир.


Фото: telegraf.com.ua