Вибухи, оглушливо зміїне шипіння снарядів «Граду» та приречений свист пострілів міномету проникають крізь стіни підвалу. Крізь стіни, що видаються паперовими, коли смерть та вогонь так поруч. У руках немає зброї, що створює ілюзію захищеності. Твоє місто уперше в житті не може тебе захистити. Стіни здригаються від палаючої люті снарядів та відчаю. Тікати нікуди. Так минали тижні однієї донецької сім'ї цим літом. Тоді ми читали у Інтернет-новинах «Донецьк знову під обстрілом». Зараз, у Вінниці, вони читають те ж саме.

Те ж саме, що бачили їхні очі, полишаючи рідне місто. Те ж саме, про що вони згадують, думають та пам'ятають по цей день. Вони – сім'я донеччан, що залишили окупований ворогом Донецьк, аби залишитись частиною України.


- Напевно, моєї столярної майстерні вже й немає. Вона була поруч з Аеропортом. Це була МОЯ власна майстерня. Там працювали з деревом. Зараз, мабуть, на її місці лише воронка, - каже донеччанин Михайло Сєров. Він вже чотири місяці разом з маленькою дочкою, дружиною та її дорослим сином живе у Вінниці.

Переселенець прокидається на світанку, аби вчасно дістатися до роботи. Михайло працює у заміському столярному цеху.

- Будь-яка влада пригнічує людську особистість. Та влада терористів найстрашніша, - каже він стомлено, повернувшись пізно у вечорі додому. Там на нього чекають рідні. Вони всі поки що живуть у родичів вінничан.
Вінниця дала прихисток багатьом біженцям-переселенцям, що втекли від війни на сході України. Хтось потрапив сюди випадково. Когось, як студента перевели до нашого міста. Хтось приїхав до рідних. Для багатьох це вимушене побачення з Вінницею стало першим.

- Охайне, спокійне та комфортне місто, - характеризує Вінницю Михайло. – Навіть ДАІшники тут чемні та привітні, - каже він, автомобіліст зі стажем.

Та не завжди вінничани такі привітні та чемні з переселенцями. Іноді бути об'єктивними їм заважають упередженість та слабка поінформованість, вважає його дружина Єлена Ткачук.

- Іноді нам закидають звинувачення у початку війни, сепаратизмі та інших ганебних речах. Та якщо ми тут, а не в російсько-бандитських псевдо республіках, то про що може бути мова? – каже вона. – Усе, що нам залишилось втратити, - це сім'я, совість та українське громадянство. Цього всього ми вже нікому не віддамо.

Єлена займається просвітницькою діяльністю у соцмережах, на сайтах, форумах переселенців та донеччан. Вона намагається донести до своїх земляків правду про життя у не охопленій війною та терором Вінниці. Аби страхітливі казки про «розіп'ятих російськомовних немовлят», якими так полюбляють лякати довірливих глядачів російські «журналісти», не засліплювали людей.

- Я багато у чому засуджую нашу владу та Президента зокрема. Ми бачили, як ще наприкінці травня українські бійці били ворога у центрі Донецька. Усі порядні люди міста, а їх більшість, вважали, що з дня на день усе скінчиться. У місто повернеться українська влада, і все буде спокійно. Натомість, солдатам дали наказ відступити. Тоді вони самі не розуміли навіщо. Я намагаюсь хоч якось допомогти нашим. Пояснюю через Інтернет людям, що залишились у Донецьку, що їх ворог - це загарбники та зрадники. Мої аккаунти ламають, закидаючи порнографією та образами. Та я все одно продовжу свою діяльність.

Розібратися з он-лайн проблемами матері допомагає її двадцятирічний син Микола. Він студент останнього курсу Донецького Національного Технічного Університету. Хлопець навчається дистанційно та суміщає навчання з роботою у сфері ATI у Вінниці. Він теж багато у чому поділяє погляди матері. Микола був членом організації «Донецьк це Україна».
Брав участь у намаганнях донецької молоді зупинити хвилю сепаратизму. Та до нової влади відноситися вкрай критично.

- Мені здається, Порошенко йде за слідами Януковича, лише не забувається час від часу дивитися під ноги, - каже він з гіркою посмішкою.

Миколі теж до вподоби Вінниця, та він хоче повернутися в Донецьк, український Донецьк. Де не буде війни, політиків зрадників, та російських військ. Де він, його батьки та маленька сестричка Марійка зможуть жити у мирі та злагоді.

- У Вінниці я найбільше люблю... цукерки. Вони смачні. Але дуже не люблю, коли вночі чутно вибухи петард. Вони нагадують про погане, - каже восьмирічна Марія Сєрова.

Дівчинка навчається у міській школі-гімназії № 23. Вона бере участь у конкурсах творчих робіт культури Поділля, товаришує з однокласниками.

У цієї сім'ї багато планів та мрій на Новий рік. Михайло мріє про добробут своєї родини. Лєна разом з однодумцями планує створити громадську організацію переселенців із зони АТО у Вінниці. Микола мріє повернутися до дому і побачити там українські прапори. А маленька Марійка просто хоче, щоб скінчилась війна, і ще вона хоче на Новий рік... іграшку - поні. Бо поні не вбивають одне одного.