Напередодні 201-року з дня народження Тараса Шевченка у соціальних мережах набирає сили ініціатива, чи як нині кажуть, флешмоб: поезію Шевченка читають звичайні люди, політики, громадські діячі й навіть бійці АТО. Мій давній приятель Олег Сенкевич теж боєць АТО і теж дуже любить Шевченка. Так любить, що взяв «Кобзар» з собою на війну. А ось у флешмобі йому не випадає взяти участь. Тому спробую зробити це за нього.

Олег – син свого часу дуже відомого й талановитого вінницького газетяра Георгія Іпполітовича Сенкевича. Журналісти мого покоління називали пана Георгія не інакше як «метром». В час нашого з Олегом дитинства наші батьки працювали в обласній «молодіжці», у славозвісному «хліві», тобто аграрному відділі й приятелювали родинами. Потім «метра» Сенкевича-старшого запросили до столичної газети «Сільські вісті» власкором по Донбасу, де зараз б'ється його син. Тоді наш зв'язок урвався. Він поновився через багато років, коли Олег став успішним книговидавцем, у якого видавали свої твори багато знаних українських авторів. Ба, навіть церковні ієрархи довіряли йому друк священних книг. Здавалось би, навіщо йому, самодостатній успішній людині, війна? Ну, Майдан, активним учасником якого він був, це зрозуміло. А ось АТО? Що йому там робити,не дуже молодому й здоровому чоловікові, єдиній опорі своєму жіночому царству – дружині, доньці- молодій вдові й крихітці онучці? Коли задала це питання, Олег відповів сухо й лаконічно: «Так треба».

Він взагалі дуже небагатослівний чоловік і водночас дуже ерудований. Коли його батальйон «Донбас» розташовувався неподалік Лисичанська,малої батьківщини Володимира Сосюри, Олег цитував з пам'яті рядки з його поеми «Третя рота». Мій приятель любить Сосюру. Хоча той вже давно не в моді. Багатьох модних поетів Олег теж знає, не тільки тому, що готував їхні книги до друку, а й тому, що взагалі любить поезію. Ну то й що, скажете, на те він й інтелігент. Напевно так. Але, виявляється,на війні до поезії навертається багато хто з бійців. Хтось береться писати власні вірші, а інші запоєм перечитують чужі. Олег якось розповідав, як до них у батальйон добились волонтери з Вінниці, а серед них і вчителька зі Стрижавської школи. Вона йому запам'яталась тим, що привезла з собою кілька десятків примірників часопису «Вінницький край» за різні роки й числа. Часописи вмить розійшлись по рукам. Хлопці зачитали їх до дірок, а потім розібрали на листочки, аби носити в кишенях вірші місцевих поетів й перечитувати, як тільки випаде вільна хвилина. Виявляється, на фронті є й така потреба.

Після двотижневої відпустки Олег привіз з собою на передову серед найнеобхідніших речей і томик «Кобзаря». Каже, шукав кишенькове видання, але не знайшов. До речі, під час Другої Світової війни, радянський уряд масовим тиражем видавав кишеньковий формат «Кобзаря», аби роздавати бійцям в окопах й розкидати з літаків над окупованою Україною, – тоді розуміли силу Шевченкового слова. Нині «Кобзар», якщо й возять на передову, то хіба що волонтери та й то в такій незначній кількості, як річ далеко не першої необхідності на війні. Це ж не тепловізор чи коліматор. «Ну щоб, здавалося, слова. Слова та голос – більш нічого...»

Свій «Кобзар» Олег разом з іншими своїми речами тримає на базі батальйону «Донбас» у Маріуполі. Каже, хлопці читають. Читають навіть ті, хто останній раз брав до рук книжку ще в старших класах школи. Олег теж читає, коли повертається на ротацію. І хоча за своє життя він перечитав «Кобзар» десятки разів, нині кожне слово сприймається зовсім інакше... «Знать од Бога, і голос той, і ті слова. Ідуть меж люди!» Шевченкове слово на фронті , це як «вибух крові, що зарокотала помстою за довгу ніч образ». Це сказав інший дуже талановитий поет Євген Маланюк і але сказав дуже влучно. Вибух крові... Той, який здатен змести на своєму шляху всі ворожі орди. Яке інше слово, крім Кобзаревого, на таке здатне?

Зі своїх 47 років життя, відпущених йому долею, Шевченко 24 роки провів у кріпацтві, 10 років – на засланні у Казахських степах. То ж скільки років він був на волі? Виходить, усього 13 років . А , може, все своє життя? Адже Шевченко, як ніхто інший з поетів, явив світові таку свободу й силу духу, без якої всі розмови про патріотизм, жертовність і героїзм залишаються порожніми словами. І, напевно, саме цей « вогонь в одежі слова» додає сили нашим українським героям, гартуючи й підносячи їхній дух.

Сьогодні я знову розмовляла по мобільнику зі своїм давнім приятелем. Голос у нього бадьорий і веселий. «... А я на морі! - жартує й весело регоче. – У нас тут пікнік на свіжому повітрі: сушений борщ, консерви... тихо... майже не бахкає» - « Ти бережи себе – прошу , бо ж знаю його «море» під Широкіним.» - «Та все буде добре. Не переживай. Розкажи краще, що у вас там нового?» - «А у нас тут флеш-моб до Шевченківських днів, народ в соцмережах вірші читає. А якби у тебе була змога, щоб ти прочитав?» Олег на мить замислюється: «Ну хіба оце. – «Я так її, я так люблю мою Україну убогу, Що прокляну самого Бога, За неї душу погублю...»

Після такої високої поезії, тут за логікою напрошуються пафосні роздуми про те, що Шевченко, це наше всьо. Але обійдемось без пафосу. Натомість замінимо їх сухою мовою цифр. Чи знаєте ви, якому поетові найбільше в світі зведено пам'ятників? Так, – Щевченков. Згідно даних Вікіпедії кількарічної свіжості. Таких пам'ятників вже тоді нараховувалось близько 1400. Тобто, там де є українці, там обов'язково з'являється пам'ятник Кобзарю. Утім, напевне, на сьогодні їх кількість уже застаріла. Адже торів лише у Вінниці було встановлено два пам'ятники Кобзарю – один від громади, інший від влади. Вікіпедія, стверджує, що найоригінальніший пам'ятник Шевченкові встановлено у Римі – у вигляді давньоримського мудреця. Але, напевно, до найоригінальніших цілком можна віднести й вінницький пам'ятник. Адже всюди встановлені пам'ятники Шевченкові поету, кобзарю , лише у Вінниці – художнику. Утім, навіть ця підміна Шевченкової сутності – поета на маляра не здатна здати до архівів історії його слово, хоч як би комусь цього хотілось. Отож, читаймо і любімо Шевченка...