Шекспір влучно зауважив, що світ – театр, а люди в ньому – актори. Щоправда, він нічого не сказав про режисерів-постановників. Але, можливо, в його епічні часи це було не так суттєво. Минули віки, й на зміну Шекспірівському театру в моду увійшов театр абсурду. Грають у ньому повну маячню, але, як з'ясовується під завісу, з глибоким підтекстом. Відповідно актори змінили амплуа героїв й комедіантів на ідіотів, міських божевільних, шахраїв, циніків-пройдисвітів та інших незрозумілих типчиків. Найкультовішим спектаклем цього напрямку вважається п'єса Йонеску «Носороги». Так, це саме та, де сценою бігають носороги. На початку вистави за лаштунками тупотить і стиха реве лише один носоріг. Жителі містечка його не бачать і не бояться, радше подія їх розважає, бо вносить різноманітність у рутинне життя. А далі носорогів стає все більше, їхній тупіт й ревіння все гучніше й загрозливіше, але міщани ніяк не об'єднаються, щоб вигнати хижаків з міста, лише просторікують. Ну, а далі носороги нахабніють й захоплюють увесь містечковий життєвий простір , перетворюючи на своїх одноплемінників усіх, кого протнуть рогом.

Весела вистава, чи не так? Майже, як наше нинішнє життя, коли в деяких, та що там деяких – багатьох реаліях творчо обігруються мізансцени з «Носорогів». Хоч би якими, на перший погляд, абсурдними, позбавленими логіки й зв'язку вони видаються, за ними вчувається вміла рука режисера, а за музичного супроводу – виразний тупіт й ревисько носорогів, які все наближаються й множаться квадратно-гніздовим способом по ходу дії.

Явлення пані Тетяни Антонець, екс-головної лікарки обласної дитячої лікарні, збентеженому трудовому колективу, на мою думку, яскравий приклад такої режисури. Не вдаватимусь у деталі, все розповіли місцеві ЗМІ. Не менш цікавою виявилась і реакція соціальних мереж. Коментатори не шкодували для пані Антонець характеристик й оцінок, у найлагідніших її називали клоунесою, що відстала від свого балагану, й артисткою погорілого театру. Ну, якщо порівнювати пані Антонець з артисткою, то вона, на мій погляд, справжня прима. Але театр її, на жаль, не погорів, навпаки – непогано зберігся й потихенько відновлює свої гастролі. А сама пані Тетяна не настільки проста й недосвідчена, аби грати у ньому хоча й шалених, але наївних німфеток. Її роль значно вагоміша, особливо за наявності умілого режисера за лаштунками й масовки на сцені. Думаю, малюнок ролі прими по ходу п'єси ставатиме усе виразнішим, але навіть зараз видно його абрис й головний посил – «наші ще повернуться». І це повернення, як і носорогів Йонеску ніхто зупинити не в змозі. Тим паче, що їхнього виходу зачекалась, якщо не вся, то принаймні частина публіки. І навіть нетерпляче поглядає на сцену: ну, де ж там наші, чого забарились?

Підстави думати так дають власні спостереження за настроями людей, які стрімко міняються в далеко не кращий для влади бік. Барометром цих настроїв для мене є розмови в аптеці, на розі залізничного вокзалу, біля виходу на платформи, де я регулярно купую ліки для своїх батьків-пенсіонерів. Аптека найдешевша у місті, і тому сюди добираються не лише пенсіонери, а й молоді матусі з дітками й самі, бюджетники, яким не надто пощастило з платнею й інший ощадливий люд. Черга рухається повільно хоча б тому, що перед касами покупці довго обговорюють з аптекарками, яким чином дорожчі ліки з рецепту замінити дешевшими аналогами, а черга знічев'я ділиться думками про нинішнє життя-буття: ціни, війну, владу і перспективи на майбутнє. Ці розмови – суцільний крик розчарованої душі. Як ви самі розумієте, у цих криках душі ніхто дипломатичних виразів на адресу влади не добирає. «Та за Януковича мені жилось краще! Вистачало на хліб і таблетки, а зараз – ні! У труні ми бачили таку владу!»– у гнівному розпачі заявляє якась бабуся чи дідусь. І якщо раніше у черзі обов'язково знаходились оптиміст чи оптимістка, котрі намагались переконати старих людей, що погіршення ненадовго і світло в кінці тунелю вже посилає перші промені, то нині черга похмуро мовчить. Бо й справді, як розрадити стару людину, котрій не прожити без ліків, а ліки стали предметом розкоші, й це ще тарифи не піднялись... Скидається на те, що влада цього не знає і не хоче знати. Зате знають «наші». Дозвольте лише їм повернутись, а вони вже наведуть порядок! З цим старенькі й живуть – з надією на повернення минулих часів. А, згодьтесь, наші старенькі якраз і є найзгуртованішим і найактивнішим електоратом. А отже, напередодні місцевих виборів за нього варто поборотись. Тим паче, що до жовтня, коли люди спробують щастя «жити по-новому» з новими тарифами, нервами й злиднями, настрої лише радикалізуються. А тому неважко передбачити, що нас чекають ще не одні гастролі театру абсурду й ефектні виходи на публіку їхніх прим різного калібру.

... А ви також чуєте тупіт носорогів?