Подільські села гудуть, як розтривожені вулики. Тут тільки й розмов про перспективу добровільного об'єднання трьох-чотирьох а то й п'яти сільських рад в одну задля швидкого процвітання й достатку. Про те, яке щасливе майбуття очікує селян в цьому кагалі, які дзюркотливі й життєдайні фінансові потічки, а то й річки ( тут вже кому як пощастить) їх живитимуть, розповідають на сходах села агітатори від районних рад і адміністрацій. Головний аргумент: ці об'єднання – міст у Європу, без якого село занепаде.

Ось і голова Верховної Ради Володимир Гройсман у інтерв'ю газеті «День» за 17 квітня зауважив, що основною причиною ухвалення Закону «Про добровільне об'єднання територіальних громад» є фінансова неспроможність сільської влади. «70-90 % територіальних громад (сіл) в різних областях мають дотаційний бюджет. На сьогоднішній день 700 сіл взагалі зникли з мапи країни. Нинішня регіональна політика і реальна децентралізація дає можливість зробити ефективними органи управління в громадах. Тобто, якщо, умовно кажучи, п'ять громад створюють для себе одну сільську раду, в якій є можливість отримувати прямі відносини з державним бюджетом, 60% податків на доходи фізичних осіб, а також всі права як це, наприклад, мають Тернопіль, Вінниця чи Львів, тоді ми матимемо життєздатні громади, які розвиваються. Вони можуть утримувати або ж відкривати садочки, навчати дітей в школі.»

Хіба хтось сумнівається в тому, що наші законодавці всією душею бажають добра і процвітання для селян? Ось тільки біда, що за державними справами вони настільки відірвались від села і дуже приблизно уявляють собі, як воно живе й за рахунок чого виживає. Невже депутатам ніхто не пояснить, що це в основному за рахунок натурального господарства? То ж яким чином вони сподіваються отримувати від селян податок на прибуток? Невже відроджуватимуть сталінську практику так званого самообкладання – за кожну курку, свиню й коров'ячу дійку? Чи може надія на небагаті в своїй масі фермерські господарства, які мають врятувати сільські бюджети? Чи новації з укрупненням сільських адміністрацій приведуть у село щедрих інвесторів?

За логікою паном Гройсмана це має бути так. «От, наприклад, є п'ять сіл, і вони залишаються такими. Але сільська рада як орган управління у них буде одна – у центрі громади. У кожному селі буде староста, який обирається з числа громадян, має відповідні функції, повноваження, печатку (щось завірити, щось погодити). Він вже входить у виконком громади. Кожна громада обирає своїх депутатів в об'єднану сільську громаду, і вони починають отримувати реальні мільйони для того, щоб розвивати життя власної громади».

Виглядає дуже оптимістично. Натомість селяни чомусь не вірять у подібні перспективи. Можливо, здогадуються: добрими намірами вимощена дорога не лише до раю, а й у зовсім протилежному напрямку. А, можливо, це селянська генна пам'ять озивається. А у ній спогади про те скільки разів за останнє століття влада експериментувала, висловлюючись нинішньою казенною мовою, з територіальними громадами і як від того «покращувалось» життя. Ба, більше: складається враження, що як тільки влада заходила у глухий кут зі своєю економічною політикою, як відразу розпочинала курси з адміністративно-територіального крою і шиття. Вперше це було у 20-х роках минулого століття, коли замість губерній з'явились територіальні округи. Вдруге – у розпал голодомору і терору проти українських селян, аби ще більше посилити на них тиск, замість територіальних округів постали області й райони. А наймасштабніша реорганізація розпочалась за часів Микити Хрущова на початку 60-х років минулого століття.

Мої молоді батьки на той час працювали у мальовничому й стародавньому містечку Брацлав. Мама – лаборантом у райлікарні, батько – відповідальним секретарем у «районці». Як молоді спеціалісти вони чекали на житло, будували плани облаштування у містечку. Аж тут Брацлавський район злили з Немирівським і Ситковецьким, тобто, кажучи сучасною мовою, «добровільно» об'єднали в об'єднану територіальну громаду з новим колективним органом управління у Немирові. Батько, як і сотні інших брацлавчан, втратив роботу. Довелось її шукати в інших містечках. А доки вони з мамою переїздили з одного райцентру до іншого, аж поки за кілька років не осіли у Вінниці, мене віддали на виховання до дідуся й бабусі у Йосипенки, поруч з Немировом. Село було хоча й невелике, але мало свій колгосп з усіма необхідними службами й інфраструктурою і, ясна річ, сільську раду. Проте, виконуючи хрущовський план укрупнення господарств, колгоспну контору перевели до більшого села, а слідом – основні служби, сільську раду – ліквідували. Замість голови колгоспу й голови сільради головною владою на селі став бригадир, який, зрозуміло, нічого не вирішував, хоча й входив до правління колгоспу. У результаті Йосипенки стали занепадати й вилюднюватись, аж поки з бригадного не перетворилось у неперспективне село. І таких сіл на Україні – тисячі. Любий же серцю моїх батьків Брацлав зі жвавого, велелюдного й перспективного містечка теж поступово перетворився на заштатне, напівсонне селище міського типу.

– Цього разу буде абсолютно те саме, – упевнений Микола Якович Завальний, журналіст, письменник і громадський активіст з Крижополя . – Як не раз довело життя, у нас мають хоч якісь перспективи розвитку лише ті села й містечка, де є своя місцева влада. Люди це добре розуміють , тому й противляться розгорнутій кампанії по добровільному об'єднанню громад, а точніше злиття сільських рад. Воно не додасть грошей у бюджет, бо не вирішує основного питання - самодостатності громад. І не варто тут кивати на досвід Польщі, бо у них були інші, куди виграшніші стартові умови й щедре фінансове забезпечення від Євросоюзу.

Пан Микола розповів, як щодня йому телефонують десятки людей з усіх кінців району й обурюються – що це робиться?! Влада обіцяла децентралізацію, ліквідацію державних адміністрацій, а розпочала зі злиття сільських рад, аби остаточно добити село. Що ж це за децентралізація навиворіт? Де обіцяне реальне самоврядування?

Напевно, з інформаційним забезпеченням кампанії у глибинці складності, тому я переказала панові Миколі інтерв'ю Володимира Гройсмана. Він запевняє, що децентралізація і самоврядування таки буде. Але спочатку зведуть саму конструкцію, а вже потім візьмуться за фундамент, тобто закон. «Після виборів до місцевих органів влади в Конституцію будуть внесені відповідні зміни, що стосуватимуться обрання виконкомів. Потім треба буде легалізувати місцевий референдум – дати громадянам право контролювати владу. І вже після цього буде новий закон про місцеве самоврядування – більш чіткий і зрозумілий.»

Ось такий він за задумом наших законодавців план будівництва європейської України. Натомість у мого співрозмовника це будівництво викликало асоціацію з іншим будівництвом, з бородатого радянського анекдоту. Він про те, як у божевільні побудували басейн і вежі для стрибків у воду . А ось саму воду в басейн пообіцяли напустити після того, як пацієнти навчиться плавати й стрибати з веж, аби, боронь Боже, не втопились дочасно.

Власне, на цьому анекдоті планувала закінчити свої замітки. Але тут знову зателефонував пан Микола Завальний зі свіжою новиною: громада села Жабокрич проголосувала проти об'єднання. Аналогічні настрої і в інших селах.

Скидається на те, що селяни не горять бажанням вдавати з себе пацієнтів божевільні й пускатись уплав, допоки їм не напустять води й не забезпечать відповідними плавзасобами.