Село...Фестиваль... Велике церковне свято... Люди: жителі цього села, прилеглих сіл, організатори фесту, запрошені гості ... Веселощі... Смаколики... Народні умільці, майстри та майстрині... Навкруги неймовірні аромати кави, тріскіт вугілля у мангалі, перемішані у повітрі запашні страви, які ось-ось будуть куштувати всі гості фестивалю! Ансамблі, гурти, колективи у вишуканих сценічних костюмах. Гамір, метушня, сміх. Усі намагаються зберегти на згадку все, що відбувається сьогодні, зараз і тут, на фото, які роблять за допомогою своїх гаджетів. Все, як на звичайному святкуванні. І все б нічого.

Серед усього цього гамірного і веселого в куточку, в інвалідному візку сидить маленький старенький дідусь з сумними очима. Його бачили всі, повз нього проходили не один десяток разів і організатори, і учасники творчих колективів, і гості, і місцеві мешканці, але... жодного разу за увесь день НІХТО до нього не підійшов, не привітався, не потиснув руки.

Серед усіх НАС – ЛЮДЕЙ – знайшовся лише один – Леонід з міста Рівне, який просто підійшов до одного з організаторів і запитав, чи не знає часом, чому сидить тут цей старенький чоловік, адже він сидить поряд з ним на лавці вже дві години і спостерігає за стареньким. До нього ніхто не підходив, він просто сидів і дивився на велику сцену, яка розташована перед ним.

Дідусь – маленький, охайно одягнений, у великому каптурі і літніх пластмасових шльопанцях. Як тільки я підійшла, як справжній джентльмен він скинув каптур і протяг мені руку для привітання. Рука – холодна, як крига, вся оповита темними жилавими венами, рука селянина, яка працювала довгі роки. Погляд його очей не можливо описати словами. За п'ять хвилин нашої розмови я з'ясувала, що приїхав сюди він не просто так, не дивитися на концерт, не куштувати смаколики, а приїхав, щоб зустріти автора книги, яку сьогодні презентувати тут на фестивалі, і бажання в нього лише одне – сфотографуватися з ним. З восьмої години ранку до вісімнадцятої вечора ЛЮДИНА сиділа у візку, дивилася на нас всіх мовчки, не привертаючи уваги до себе нічим... Страх, сором, біль, всі почуття перемішалися у моїй душі. У голові бігала лише одна думка – спіймати автора і привести до дідуся. Оббігавши всю територію фестивалю, знайшла автора книги, розповіла про дідуся і його бажання, через десять хвилин ми вже бігли у напрямку, де стояв візок. Наблизившись до нього, побачили перед очима картину: дідусь без каптура, в руках, що тряслись, книга, і очі, сповнені сліз, які побачили автора, дочекалися зустрічі з ним. А з неба вже моросив гострий дощ. Обнялися тепло і ніжно, посміхнулися: дочекався... Про що говорили, якими словами обмінювалися ці два чоловіки – це вже їх, особисте.

Дорога додому виявилася для мене дуже далекою і важкою. Почуття були змішані – від радості до страшенного сорому за себе, за нас. Чому так сталося? Чому?
Леонід з Рівного. Чому саме він? Невже у нього не було чим зайняти свої очі на фестивалі, невже йому не було що фотографувати під час фестивалю. Відповідь банальна: його 86-річний батько вже рік як в інвалідному візку, переніс інсульт, є старенька мама. Своїх батьків вони з братом і сестрою доглядають у трьох, по черзі, вахтовим способом.
Люди, що з нами? Невже у нас настільки "замилені " очі, невже ми так зазомбовані гаджетами, соціальними мережами, своїм его? А де ж тоді живе спілкування? Де повага до літніх людей? Де співпереживання, співчуття, підтримка, увага, любов людська? Чи ми вже і не ЛЮДИ?