В Україні ЗМІ, що фінансуються владою, формально мають дещо різні статуси. Це і державні телерадіокомпанії, які, хоч і залежні від облдержадміністрацій, підпорядковуються Державному комітету телебачення і радіомовлення (тобто їхніх керівників призначають у столиці, а голос обласної влади щодо цих призначень можна назвати дорадчим); і комунальні ЗМІ (переважно газети), засновниками яких є ради – обласні чи районні; і медіа, які засновані одночасно місцевою радою та адміністрацією... До речі, не в усіх комунальних ЗМІ співзасновником є трудовий колектив.

Звісно, що такі ЗМІ залежать від тих, хто їх заснував і фінансує. Спостерігається певний симбіоз – владі потрібно мати певний інформмайданчик для висвітлення своєї діяльності, колективу газети чи каналу вигідно отримувати стабільне фінансування, користуватись наданим приміщенням тощо. Якщо ж ЗМІ з певних причин починає «висвітлювати» не так, як того хоче рада чи адміністрація, то влада або підшукає іншого керівника ЗМІ (або й інший журналістський колектив чи його частину), або створить собі інший засіб масової інформації. Наприклад, знавці медіа-перипетій Вінниччини можуть пригадати, як зникла колись відома обласна газета, як один із районів замість «занадто самостійної» газети створив собі нову, і як потім «ще новіше» керівництво району ту новостворену газету відправило в небуття...

Обласні чи районні ради, ухвалюючи бюджет, закладають в ньому утримання комунальних ЗМІ. Також адміністрації чи ради можуть додатково виділяти кошти цим ЗМІ (можуть і іншим, для різноманітності) – на висвітлення діяльності органів влади. Звісно, марно сподіватися, що такі «висвітлювальні» матеріали будуть якось окремо маркуватися – як піар чи політреклама. Марно також сподіватися, що поруч із матеріалами, зробленими за рахунок коштів «на висвітлення», у комунальному ЗМІ буде і критичний сюжет чи публікація про їхнього «засновника-годувальника».

Отже, такі ЗМІ є залежними? А хіба незалежними є газета/канал/сайт, засновані і фінансовані олігархом чи партією? Може, помилюсь, але скажу, що житель Вінниччини нині не знайде в нашій області справді незалежного медіа, і щоб отримувати більш-менш збалансовану інформацію, доведеться брати її з різнопланових залежних ЗМІ та самотужки аналізувати.

Як владні мас-медіа хвалебно висвітлюють кожне чхання керівника міста/району/області, так і ЗМІ, що офіційно чи неофіційно належать бізнесменам, піарять своїх хазяїв, переходячи іноді межі здорового глузду. Але стосовно такого використання комунальних ЗМІ існує «обтяжуюча обставина» - на піар можновладців тратяться не їхні особисті кошти, а бюджетні (так звані гроші платників податків). І от поширена ситуація: керівник піарився, прокрався, з ганьбою звільнився... А гроші за піар не повернув...

Власне, чи може бути незалежним медіа, яке фінансується владою? Певно, може, але не наразі в нашій країні. Є ж і в країнах ЄС чи у США мас-медіа, що отримують частку фінансування з муніципалітету (інші частки можуть бути від реклами, від пожертв тощо). І критикують вони своїх очільників, коли є за що, аж гай шумить. І якщо ті очільники спробують на вільну пресу тиснути, собі ж нашкодять - і в юридичному плані, і в плані наступних виборів.

Питання про доцільність існування таких комунальних (фактично державних) ЗМІ нині активно обговорюється. Багато говорять про роздержавлення, про «вільне плавання» цих медіа. Якісь редакції виживуть в умовах ринку – спочатку буде сутужно без «допінгу» влади, потім замість нудного офіціозу з'являться цікаві матеріали, зросте кількість передплатників і рекламодавців... Якісь ЗМІ зникнуть, і до цього може призвести не лише «застарілість мислення», а й банальна відсутність приміщення і техніки, які в багатьох випадках належать не ЗМІ, а владним роботодавцям...

Хтось каже, що нема чого тратитись на піар влади, владі вистачить власного сайту. Інші парирують, що на сайт теж гроші тратитимуть, потім цей сайт розростеться до інформагенції, стане інтернет-телеканалом чи видаватиме паперовий додаток – і знову «на круги своя»... Є й ще аргументи на користь «провладних» - дехто бачить у них професіоналізм, зважений виклад матеріалу, а не «жовтизну»; також більшу увагу до соціальних проблем і життя громад, ніж у приватних конкурентів тощо.

Який же рецепт? Роздержавлення? Акціонерні товариства? Ліквідація? Суспільні ЗМІ, що діятимуть на внески жителів громад? Може, хай це обговорюють і спільно вирішують місцеві ради, колективи журналістів і споживачі інформаційних послуг - окремо в кожній громаді, бо ситуації є різні. Але якою б не була форма власності ЗМІ, треба нарешті домогтись виконання законів і професійних стандартів: реклама – маркується; інша точка зору – подається; критика – аргументується; оплата «заказухи» в конвертах – карається; тиск на свободу слова - карається...