Усім нам у дитинстві читали казку Івана Франка «Фарбований лис». У двох словах вона про силу креативного мислення, що перетворило Лиса Микиту, який необережно втрапив у діжку з фарбою, на Остромисла — лісового царя. Написана казка майже сто років тому, а, здається, про сьогоднішній день та сучасних Лисів Микитів, що на виборчій хвилі перефарбовуються у модні кольори, аби тільки здобути бажане.

Найяскравіший приклад цього передвиборчого фокусу — команда Гройсмана-Моргунова. Саме та, що без зайвої скромності раніше величалась «Совістю України». До речі, можливо хто не знає, але назва партії — не плід креативності місцевих політтехнологів, а позичка у такого собі Хачатуряна Хачатура, котрий створив цю партію ще на початку нульових, але попри претензійну назву партія ледь животіла на політичних маргінесах, допоки Володимир Гройсман не позичив її на своє передвиборче знамено.

Серед основних принципів, задекларованих партією, — повернення моралі і насамперед Совісті в українську політику. Саме задля цієї сізіфової праці пан Гройсман зібрав біля себе "найсовісніших" людей міста, котрі й стали живим втіленням політичної української Совісті. Про те, як вони повертали мораль у політику попередні п'ять років, починаючи з фокусів з підрахунками голосів на свою користь на минулих виборах, закінчуючи дерибаном міського майна й казни, як боролись з символами українства — насамперед? з Кобзарем, аби його пам'ятник не постав у середмісті тощо — про це мовлено й писано чимало. Як і про те, яким чином міська влада склала екзамен Революцією гідності.

Не вдаючись у розлогі спогади, нагадаємо лише один, але вельми промовистий епізод. Це коли пан Володимир Гройсман, на відміну від свого колеги —львівського мера Андрія Садового, котрий рішуче підтримав львів'ян й разом з ними пройшов місцевий Майдан, як належить лідеру, беручи на себе всі ризики й небезпеки, — наш «совістливий» і найкращий український мер завважив за краще пересидіти небезпеку разом з родиною за межами України. А ледь повернувшись до Вінниці, зігнав на площу перед міською радою працівників комунальних служб, аби захистили від місцевих майданівців, які ніби-то зібрались брати штурмом міську раду.

Стрімкий кар'єрний злет пана Гройсмана: з мерського крісла в крісло голови Верховної Ради після перемоги Революції гідності, свідчить, щонайменше, про те, що у наших політиків зовсім інше розуміння Совісті, на відміну від простих громадян. Адже те, що політики впарюють нам під виглядом Совісті, серед звичайних людей, вихованих у традиційній системі моральних цінностей, іменується цинізмом. Отож не дивно, що Совість для політиків, починаючи з місцевого рівня, — предмет одноразового вжитку на кшталт дитячих памперсів. Скористались й викинули. А збентеженому електорату пояснили це більшою зрілістю команди Гройсмана–Моргунова, якій тепер не личить використовувати чужі бренди. Як наслідок на світ з'явилась нова партія «Вінницька європейська стратегія», чиєю рекламою нині завішані усі вінницькі стовпи й мости.

Ледве команда Гройсмана-Моргунова встигла заявити про своє перефарбування з «совістливих» на «європейських стратегів», як соціальні мережі сповнились іронічними коментарями з приводу елементарної мовної безграмотності партійних політтехнологів, що породили таку мовну неоковирність. Бо згідно норм української мови, правильно було б назвати партію «Європейська стратегія Вінниці». Утім, зі стартом передвиборчої кампанії все більше переконуєшся, що назва партії не так результат малограмотності її творців, як їхньої амбіційності вкупі з логікою фарбованого Лиса Микити. Тепер вони нам демонструватимуть не просто європейську стратегію, а так би мовити, вінницького розливу.

До речі, за подібною логікою можна народити й «Харківську європейську стратегію» чи «Полтавську ..» , або ж «Одеську...», чи бозна-яку іншу — «Кацапетівську ...», приміром. Або що: комусь можна, іншим — зась? Головне, як відомо, прецедент. Як там у класика української літератури Григорія Сковороди: «Каждому городу нрав і права. Всяка імеєт свій ум голова...»

Але чи не завважила б у такій «городській» політтворчості наша прокуратура (якби її не позбавили наглядових повноважень) тенденцій до сепаратизму? Бо ж одна справа реалізовувати європейську стратегію держави у межах одного міста, а зовсім інша — трактувати загальнодержавний курс на свій лад, а тим паче, протиставляти йому своє містечкове бачення. А саме на такі аналогії наводить назва партії: «Вінницька європейська стратегія». Утім, не будемо думати про найгірше й підозрювати в сепаратизмі тих, хто в грудні минулого року розгледів у подіях навколо обласної ради спробу сепаратистського путчу й зчинив істерику на всю Україну, звинувативши ні в чому невинних людей у запроданстві ворогові.

Зрештою, час усе розставить на свої місця й усім дасть свою правдиву оцінку. Памятаєте, як у казці Франка: скільки б лис не хитрував, вдаючи з себе неабияке цабе — не Микиту, а Остромисла, все ж лисяча натура взяла гору в самий непідхожий момент. Ось так і з нашими вінницькими «євпропейцями». Обіцяють тримати курс на Європу, а тим часом будують свою виборчу кампанію за остогидлими усім совковими сценаріями. І спробуй дорікнути, що використання в хвіст та гриву адмінресурсу це аж ніяк не по-європейськи, як тут же знайдеться виправдання, що у них своє бачення Європи — вінницьке. А у ньому прийнятне все, що грає на користь команди «Совісті», спішно перефарбованої під європейську моду. А якщо так, то, може, команда Гройсмана-Моргунова кличе нас не в ту Європу?


Фото: texty.org.ua