Поки деякі особистості продовжують мене запевняти, що «ДНР» та «ЛНР» — держави, які відбулися, я не перестаю чути постріли від гармат всупереч усім Мінським домовленостям. Кожного дня по телевізору виступає речник АТО з бадьорим обличчям: нас обстріляли 10 разів, але втрат немає, і жодного пораненого теж. Хотілося б вірити, якщо б так було насправді, але сувора буденність показує нам відеохостинг, де звичайні солдати, сидячи в окопах, розказують про справжні втрати від кожного «мирного мінського дня». Поволі, починаєш думати про реванш наших військ, який допоможе одним махом звільнити наші території від контрактників, заробітчан та аморфних псевдо патріотів з Януковичем в серці.

А чи можливі і чи потрібні взагалі активні дії, як операція тяжкохворому по видалянню пухлини? Чи нехай той нещасний помирає у спокої під голосіння та чвари рідних. А тим часом гучні заяви продовжують литися від Стрєлкова, як з рогу достатку. Колишній лідер бойовиків заявив про готовність українського війська у жовтні перейти до активних наступальних дій та за два тижні розгромити «Новоросію», проект якої начебто закритий вже Кремлем з сумним висновком: «Ми програли...». Не знаю, як можна громити те, чого не немає? Хто мені пояснить, що таке «Новоросія» та покаже живого «потомствєнного навароса». А так чи інакше, навіть дитина знає, що вірити таким заявам не можна. Тому, скоріш за все, цей політичний проект заморожений.

Стрєлков, яким би він не був, продовжує своїми репліками грати на боці України, висміюючи «зрадників Новоросії». Дійсно, навіть за самими песимістичними прогнозами, ЗСУ здатні розгромити ополченців та приїжджих російських контрактників. Військова міць України не повністю, але відновлена, солдати перестали бути голодними обірванцями з екранів LifeNews. Лише де не де картинка змінюється на «укропів» та «карателів», порушуючи «священні мінські домовленості». Я спеціально пишу їх з маленької літери, бо ані шеляга — ціна таким контрактникам, які зв'язують нас по руках та ногах. А в дійсності у прифронтовій зоні АТО не було жодного дня, щоб сепаратисти не вели обстрілів хоча б зі стрілецької зброї. Але чому тоді Порошенко не віддає наказу, невже краще заспокоювати Європу казками про мирні ігриська із сепаратистами?

Рано чи пізно, наступ чи хоча б ривок наших військ можливий? На перший погляд, для цього є причини. Почнемо з головних: на сьогоднішній день маріонетковий уряд Л/ДНРії схожий на брудну консервну банку з павуками. У політичній площині вигідно, коли павуки з'їдять один одного, щоб останнього "прихлопнути тапком", бо безліч дрібних павучків розповзуться по столу, а наступ зовнішнього ворога може згуртувати великих павуків і вони перестануть жерти самі себе. А поки «намісники» зайняті дільбою усякого майна, це — відмінний привід скористатися цим, і напевно, Порошенко це розуміє.

Існує думка серед деяких експертів, яка безсумнівно, повалить вас в шок: в України немає коштів приєднати до свого складу свої ж землі. Банально просто: все, що можна було, бойовики вкрали чи вивезли до Росії. При ліквідації «ДНР» та «ЛНР» Україні дістанеться велика гнійна рана, яка загрожує заразити увесь організм. На уряд впадуть багатомільярдні зобов'язання на відновлення копалень, підприємств та іншої поваленої за два роки війни інфраструктури. Росії, в свою чергу, вигідно запхати надламаний, трішки зіпсутий шматок пирога назад.
Провокації бойовиків не стихають і лише кілька днів видалися напрочуд тихими, теплими та спокійними. Хоча, розвідка ЗСУ не дрімає, регулярно фіксуючи переміщення російської військової техніки через кордон в Україну. Ви думали вона відходить? Ні, вона надходить, просто втомлених змінюють заблукалі .

54 панцерника на Артемівському напрямку, 35 одиниць важкої зброї на луганському, яка відводиться не на 15 км, а ховається в кущі. ОБСЄ це фіксує, а сенсу? Так що провокації були і будуть, а перманентне затишшя — тільки велика пелена для рокіровки гармат з одного лісу в інший. Нещодавно МЗС РФ назвало проведення виборів серед бойовиків «ДНР» вимушеною мірою. А як же мінські угоди, що ви підписували рукою Зурабова, шановні пани контактери? Чи ви на них начхали, як і на Будапештський меморандум?

Все частіше пригадую слова Отто фон Бісмарка: «Договір з Росією не вартий паперу, на якому він підписаний». Це розуміють США, граючись з Путіним. Ескалація конфлікту лише поступово набирає обертів, хочемо ми цього чи ні – у Чорне море по одному стягуються кораблі 6-го флоту США, то «Дональд Кук» з 22-ої ескадри Командування сил флоту США гостював Одесою, то ще інший крейсер підтягується. До речі, у зв'язці з «Сагайдачним» це непогана ланка, враховуючи, що у пускових шахтах американця розміщено 90 «Томагавків» і цього вистачить для знищення усього ЧФ РФ. Теж такий собі натяк для Росії, який Путін все одно не зрозумів та почав протягувати через Босфор підводний човен. Базуватися він буде на військовій базі у Новоросійську. Для крилатої ракети це гарна мішень вразити новітню субмарину біля причальної стійки – однією ракетою більше, однією менше.

А тим часом стає зрозуміло, на кого Путін проміняв Новоросію. Режим Асада більш привабливий і для Заходу, і для Росії, втратити цей куш не хоче ніхто. Тому темношкірий миролюбний афроамериканець разом із Саудівською Аравією спонсорує повстанців, а РФ перекидає Асаду військових, техніку. Почастішали фото у соцмережах бійців морської піхоти Чорноморського флоту разом з бойовиками Новоросії у портах Сирії, що неодноразово свідчить про замороження конфлікту та відволіканні головних сил. Ватники ще гучніше почали кричати по ТВ та в мережах, мовляв, поверніть наших захисників, куди уїхав цирк (ой, вибачте, танк), нас злили та інше. А нещодавно Першому республіканському каналі зовсім з глузду з'їхали, заявивши, що усе куплене (!!!) у дружньої країни озброєння не спроможне стріляти. Це як? Виходить, сепаратистам прислали китайські іграшкові автомати Калашнікова? Чи замість ракет у БМ-21 «Град» зарядили фейерверки? Але це не біда: у Донецьку створена Республіканська гвардія, ще одна ланка потішного війська, яке «переможе укропів та надере сіднички амерікосам». Звідси висновок – бойовикам постачають вже не те озброєння для ведення військових дій, не в тому обсязі і не тої якості. Війна за Донбас також важлива, але на два фронти воювати Росія не в змозі, тому приходиться чимось жертвувати.

Ватнікам не хочеться вірити, що їх повільно зливають, перетворюючи у болото. Болото, у якому повинна загрузнути наша держава, за намірами Росії, багнюка, у якій втопився російський вояка та залишалася жаба, прикинувшись чи то Губарєвим, чи царівною-лягушкою. І тоді залишається лише один метод: осушити болото. Єдине питання, яке після цього приходить на думку: а куди подінеться уся болотна живність: кікімори, царівни-лягушки? Невже буде лізти в оселю кожного з нас, гадити на стіл, як вже звикли у захопленій Донецькій обддержадміністрації, лякати ночами? Звісно, так і буде. Іноді я можу зрозуміти мирні наміри Порошенка та небажання класти голови українських бійців за «троянську коняку» від північного сусіда. Однак, як показує історія, великий російський полководець втратив більше своїх солдат при облозі Ізмаїлу, ніж при його штурмі. Якщо порахувати справжню кількість загиблих, поранених українських бійців та мирних мешканців, я глибоко переконаний, що кількість буде приблизно однаковою, як і при грамотних спланованих наступальних діях для звільнення окупованих територій.

А поки час грає не на користь України. Петро Порошенко, мабуть, забуває, що у календарі після літа та осені одразу наступає зима. Ні мінські угоди, ні кучмівська обіцянка, ні донецька порожнятіна – немає таких пор року, а зима, до якої ми не готові. Газові сховища не радують своїм наповненням, а українське вугілля приходиться купувати у Захарченка з Плотницьким, і те з перебоями у трафіку. Свіжа у пам'яті новина, де говорилося про наказ Захарченка не відгружати вугілля до України, а везти до матінки Росії. Путіну, по великому рахунку, цей антрацит не потрібен, але для пакості «бандерівцям» він готовий купувати чорне вугілля або приймати в дар за зброю. Як показала практика, африканське вугілля малопридатне для українських ТЕС, та не дивлячись на спотворені відносини між двома країнами, ми продовжуємо завозити від агресора паливо для наших теплоелектростанцій. Тепер ми залежимо від північного сусіда не тільки поставками газу, але й, вибору нема по суті – чи купувати у Путіна, чи своє у Захарченка – в принципі одне й теж.

Що ж тоді робити? Чекати, поки російські військові самі віддадуть кордон та повісять тризуб на воротах? Чи грамотний тактичний наступ в умовах ослаблення та зливу Новоросії, як єдиний шанс відновити контроль над східним кордоном? Бо навіть в сценарії відходу останнього російського солдата з Донбасу немає такого сюжету, де Пушилін одягає вишиванку, Захарченко вибриває оселедець та вони обидва лізуть на дах Донецької облдержадміністрації міняти ганчірку на жовто-блактний стяг. А після випивають штофік горілки, танцюють гопак та йдуть на площу зносити пам'ятник Леніну. Смішно? Погоджуюся, бо такого ніколи не станеться. І віддавати Донбас не хочеться, бо це Україна, і з такими наслідками він також не потрібен. Як бути – покаже час. А поки Донбас повільно перетворюється в зруйновану Абхазію з фасадом Придністров'я. Головне, щоб не прийшлося домовлятися, як колись Путін домовлявся з Кадировим, даючи колишньому бойовику та сепаратисту Героя Росії. Такого український народ точно не потерпить.


Фото: demotivators.org.ua