Відомо, що через дві неділі всі пенсіонери не матимуть пільг на проїзд, тому в громадському транспорті будуть змушені купувати проїзні білети. Це враховуючи те, що українські пенсіонери одній з найбідніших у Європі. Загалом, рівень та добробут будь-якої цивілізованої країни полягає у ставленні до літніх людей. Пригадую, як говорив Франз Сталдер мій товариш із Швейцарії: «В чому я помітив різницю між Україною та Швейцарією? У вас масово вмирають люди, а у нас пенсіонеру медицина навіть не дає шансу померти». Звичайно, що це часткове перебільшення, однак задуматись є над чим.

В народі є приказка: «Обдирати як липку», мабуть сьогодні вона актуальна як ніколи. Справа в тому, що у 2012 році розпочали над людьми один з багатьох не вдалих експериментів – транспортну реформу. Мало того що тоді подорожчав проїзд в громадському транспорті, також було відмінено ряд маршрутів що сполучали активні райони Вінниці. Мета була благородна: щоб більше людей направити на громадський транспорт, відтак зросте прибуток до бюджету Вінницького трамвайно-тролейбусного управління. Що тепер виходить: створена монополія транспортних перевезень, але в інтересах групи осіб далеких від простих людей.

Враховуючи вищевикладене стає зрозуміло, що соціальна політика сьогоднішньої влади навпаки направлена проти людей. За рахунок визиску державних надр, викручування податків із малих підприємців, неефективне використання стратегічних підприємств, складається враження, що комусь вигідно розібрати Україну по цеглині. Бо вже сьогодні беруться за самих «заможних» – пенсіонерів.

Виходів із ситуації виходи є, і далеко не один, вони прості і не потребують рекламних обіцянок політиків від яких вже відверто нудить. Отже, кожен пенсіонер міг би отримати відповідну (конкретну) кількість проїзних білетів на місяць в залежності від потреби, частково з вирахуванням із пенсійного фонду, а частково із дотацій місцевим бюджетом. Також існують значно безболісні шляхи вирішення цієї ситуації, які не обмежуватимуть волю в пересуванні пенсіонерів. До прикладу, пенсіонери із сіл дуже рідко з'являються в місті, тому їх плата за проїзд жодним чином не рятує ситуацію, навпаки – цих людей просто обкрадатимуть. Тому міг би бути створений спеціальний фонд якби би збалансував проїзд у громадському транспорті між двома соціальними верствами.

Але ми все говоримо «міг би», «могло б бути», тобто реальність значно жорсткіша. Пенсіонера відверто заганяють в куток,а потім ще й дивуються як він виживає, адже згідно умов існувати стає просто неможливо.

Тому, я вкотре закликаю до об'єднання. Громадські організації, спілки, спонтанні протести – не має значення. Головне щоб кожен з нас усвідомлював, що відверто не боячись влади, тільки гуртом, маючи конкретні пропозиції ми матимемо успіх не перемогу у відстоюванні своїх прав. Єднаймось, так ми не переможні.