Український кінематограф у часи Незалежності чіплявся за будь-яку можливість розвитку. І фільми таки знімали, проте не мали достатньо ресурсів для розкрутки та реклами. Єдиним виходом заявити про себе на весь світ були різноманітні кінофестивалі та кінопремії.
Так, Український Оскарівський комітет з 1997 року почав подавати фільми до відбору на нагородження міжнародною кінопремією "Оскар". Так, за всі 14 років комітетом було подано 8 стрічок у номінацію "Кращий фільм іноземною мовою".


«Приятель небіжчика»

Першою картиною, яка ознаменувала наше входження до боротьби за золоті статуетки, став фільм «Приятель небіжчика» знятий за повістю Андрія Куркова. В ньому характерно для 90-х просувалась тема «дикого капіталізму», сумнівних заробітків та найманих убивств. Головний герой Анатолій випадково спровокував події, в результаті яких було вбито чоловіка, що працював кілером. Маленький син загиблого одного дня назвав Анатолія татом... Драма на вістрі ножа, настільки типова для жорстоких часів на зламі тисячоліть, проте для іноземних комісій це було гостро і незвично, втім це не завадило їм «списати з рахунків» гостросюжетний детектив режисера В'ячеслава Кшиштофовича, тож дебют України на Оскарівському олімпі був не дуже вдалим.

Умовами розгляду стрічок у номінації "Кращий фільм іноземною мовою" являється повний метр, у фільмі домінуючою не повинна бути англійська мова, і не менше семи днів поспіль картина має бути в прокаті в країні, яку представляє.

«Водій для Віри»

У відповідності з цими критеріями, Україна делегувала на премію за 17 років лише вісім стрічок, з яких жодна, на жаль, не була номінована на основний конкурс. Фільм "Водій для Віри" (2004) режисера Павла Чухрая було знято з розгляду, оскільки його виробництво було переважно російським. Знімали картину в Україні, за участі українських акторів та за співпраці з українськими кінокомпаніями. Але фільм — російськомовний, п'ять із шести головних акторів були росіянами, а режисер-сценарист Павло Чухрай сам у 1997-му представляв на "Оскарі" Росію, тож "Водія для Віри" дискваліфікували.

«Аврора»

Проблематичним виявився і прийом до розгляду драми «Аврора» Оксани Байрак в 2006 році. Фільм про маленьку дівчинку, що лікується в Америці після жахливого опромінення радіацією під час аварії на ЧАЕС звинувачували в порушенні вимог до номінованих фільмів, тим не менш, «Аврору» прийняли до розгляду, адже стрічка про маленьку дівчинку при смерті, яка мріє стати балериною, неможливо було обділити увагою. Втім, до номінації вона так і не потрапила.


«Ілюзія страху»

Цікаво, що в українському «оскарівському» літописі знайшлося місце і для фільму, знятого за книгою Олександра Турчинова. Відомо, що нинішній секретар РНБО є автором багатьох книг та наукових праць.
Фільм на типово пострадянську тематику: бізнес, 90-ті, бандити, «наїзди»... Головний герой, на долю якого випало чимало складних випробувань, зрештою, втрачає психічне здоров'я, він марить паралельним життям, а у тих мареннях бачить себе біблійним царем Соломоном. Саме цю межу між реальним та уявним, між друзями та ворогам йому й належить віднайти.
Якби на час виходу трилера «Ілюзія страху» (2008 р.) автор книги Олександр Валентинович уже зазнав слави «кривавого пастора», то не виключено, що «Оскара» режисер Олександр Кірієнко таки б відхопив.


«ТойХтоПройшовКрізьВогонь»

Пригодницька мелодрама режисера Михайла Іллєнка свого часу вразила світову кіно-спільноту, і хоча на «Оскар» у 2012 році її так і не номінували, говорили про цю картину багато. Вона отримала чотири престижні нагороди у галузі кіномистецтва.
Вагомим було те, що в головного героя – Івана Додоки, який був радянським військовим льотчиком, пройшов через німецький полон та радянські табори, та, зрештою, опинився в Канаді і став вождем тамтешнього племені ірокезів, - був реальний прототип. Українець Іван Даценко з Полтавщини дійсно був Героєм Радянського Союзу та волею долі опинився серед індіанців, де і очолив їх плем'я.


«Мамай»

Після типово «бандитських» фільмів кінця 90-х, історії нового тисячоліття з відверто історичним підґрунтям стали новим відкриттям для Оскарівського комітету.
Ще до «Того, хто пройшов крізь вогонь», опередивши Іллєнка, режисер Олесь Санін зачепив історичну тематику в своїй картині «Мамай» (2003 рік).
Створена вона на основі давнього українського та кримсько-татарського фольклору. Таке собі українське трактування Ромео і Джульєтти, де козак-утікач закохався в татарку, що врятувала його від загибелі. До епічних історій лікування пораненого козака Олесь Санін додав ще й історію про одруження головних героїв.


«Поводир або Квіти мають очі»

Режисер Олесь Санін двічі боровся за увагу «оскарівців», вдруге про нього заговорили на комітеті в 2014 році, коли у прокат вийшов історичний драматичний фільм «Поводир» про історію українських сліпих музик. З фільму глядач дізнається, чому кобзарі були сліпими, чому їх так боялася окупаційна влада, і куди вони всі поділися з української землі.
Хлопчик Пітер, батька якого вбили НКВСівці, стає поводирем сліпому Іванові Кочерзі, разом вони мандрують Україною та стають свідками жахливих подій, що закарбувалися в нашу історію.


«Параджанов»

Трагічна доля митця описана і у біографічній стрічці «Параджанов», яка вийшла в 2013 році і тоді ж була висунута до розгляду Українським Оскарівським комітетом. Режисери Олена Фетісов та Серж Аведікян знімали картину в Україні, Вірменії, Грузії та Франції. Вона розкриває таємниці відомого україно-вірменського режисера Сергія Параджанова, який через свою зухвалу до тоталітарного режиму поведінку потрапив до в'язниці, незважаючи на своє геніальне творче портфоліо. Роки ув'язнення, заборона на роботу в кіно не зламали генія: його творчий дар долає всі заборони та колючі дроти.
----------

«Оскар» за любов і війну

Попри те, що деякі з фільмів, представлених до розгляду на «Оскар» цілком виправдано мали шанси на успіх, нажаль, поки що єдиною українською картиною, яку таки було номіновано, залишається військова мелодрама «Військово-польовий роман». Фільм було знято на Одеській кіностудії у 1983 році режисером Петром Тодоровським, розповідає він про кохання солдата та медсестри, дружини комбата. Їх розлучила війна, а зустрілася пара вже у мирному 1950-му. Одружений на витонченій інтелігентці колишній солдат впізнав у вуличній продавчині пиріжків ту саму Любу, яка вже овдовіла і самостійно виховує доньку.
Класичний «любовний трикутник» не залишив байдужими закордонних експертів, і фільм, висунутий на розгляд від Радянського Союзу (а не від України) таки номінували на «Оскар» у 1985 році.