– Вінничани знають вас не лише як волонтера, а й як людину, яка багато часу приділяє охороні здоров'я. Чи влаштовує вас медична реформа в Україні? Що б вам хотілося змінити у цій сфері в першу чергу?

– Медициною займаюсь добру половину свого життя і тому можу впевнено сказати, що реформа медицини потрібна. Сьогодні наша медицина дуже застаріла і не відповідає тим стандартам, які сповідує Європа. Позитивні аспекти реформи – зміна ставлення до медичного працівника, підвищення його зарплати, запровадження електронної системи обліку пацієнтів.

До негативних моментів реформи відношу те, що не здійснюється аудит медичних послуг. Бо 1800 пацієнтів на одного сімейного лікаря у місті, де багатоквартирні будинки і цілі житлові комплекси – це одна система і якість роботи лікаря, а 1800 пацієнтів у сільській місцевості це зовсім інший час на обслуговування пацієнтів і зовсім інша система роботи. І на сьогоднішні це призвело до того, що первинний рівень медицини у низці населених пунктів зведено до нуля. І це величезна проблема.

Інша проблема полягає в тому, що за рахунок медичної реформи намагаються нормативними актами підмінити низки законів. Наприклад, підзаконний акт, наказ МОЗ вимагає щоб пацієнт долучався до Програми доступні ліки, за умови, що він є в електронній базі. Але у нас є певна категорія людей, яка через свої релігійні переконання не хоче бути в електронній базі. При цьому Цивільний кодекс говорить про пріоритетність звернення пацієнта, про обов'язковість надання йому медичної допомоги лікарем. От і виходять у нас такі ножиці.

Третій момент, який є в цій реформі болючим – це розрив між первинним і вторинним рівнями надання медичної допомоги. З 1 липня 2019 року повинен був стартувати другий рівень, який мав би гармонізувати з первинним рівнем. Але через те, що його старт затримався, люди опинилися в ситуації, коли первинка йде в електронному обліку, а вторинка і третинка в паперовому.

Наведу такий приклад. Пацієнт з села з направленням від сімейного лікаря приїздить у районну лікарню. Його оглядає профільний спеціаліст, який говорить, що для більш точного діагнозу, а відтак і більш ефективного лікування треба, щоб пацієнта оглянув ще один спеціаліст іншого профілю. Але потрапити до нього можна після того, як сімейний лікар знову дасть йому нове направлення до іншого спеціаліста. Тобто будучи в районній лікарні на відстані витягнутої руки від кабінету потрібного лікаря пацієнт змушений знову повертатися за 30-50 кілометрів у своє село, йти на прийом до сімейного лікаря, щоб отримати нове направлення. І так може тривати і раз, і два, а можливо і три. Тому й пацієнти говорять, що це не реформа, а знущання над людьми, коли за папірцем хвору людину ганяють за 50 км з районної лікарні у село до сімейного лікаря. Цю помилку обов'язково треба виправити. Для цього достатньо дати повноваження реєстратурам поліклінік вносити данні про необхідність обстеження новим спеціалістом.

Ще одна проблема цієї реформи полягає у ставленні до лікувальних закладів. Проектом Постанови МОЗ пропонується скоротити субвенції для госпіталів ветеранів війни і створити кущові госпіталі. П'ять госпіталів тримати на державній субвенції, інші повинні перейти на місцевий бюджет. Але такі ідеї міністерства, на мою думку, є не надто продуктивними, оскільки не враховують можливості пацієнта на приїзд до віддаленого лікувального закладу, бо в нас не наскільки розвинута транспортна інфраструктура, щоб швидко і просто доїхати до лікарні. Навіть коли виникає гостра потреба доставити хворого в госпіталь, ми не можемо скористатися санітарною авіацією, а коли їхати в лікарню нашими дорогами, то можна і не доїхати взагалі, бо доріг у нас практично немає.

– Корупція при закупівлі медикаментів - одна з найбільших проблем української медицини. Мільярди гривень осідають у кишенях чиновників, причетних до тіньових схем закупівлі медикаментів, через що ціни на ліки зростають наскільки, що жоден бюджет не може забезпечити медикаментами лікарні у достатній кількості. Чи маєте ви свій рецепт подолання корупції в Україні та, зокрема, у медицині?

– У нашому місті було відкрите кримінальне провадження за продаж фальсифікованих лікарських засобів в онкодиспансери. Виявляється, була створена ціла система - лікар давав направлення, далі працювали дилери, які провозили ці препарати і далі за схемою. При цьому при закупівлі лікарських засобів діяла своя специфічна система, коли одним дозволялось проходити тендери, іншим зась.

Щоб подолати це зло, потрібно зробити дві речі: на місцевому рівні, якщо заклад охорони здоров'я дійсно потребує лікарських засобів і їх сьогодні немає, і заклад це бачить, наприклад, в межах 20-30 лікарських засобів, то вони заявляють чітко про те, що не можуть обслуговувати пацієнтів, бо цих препаратів немає.

Заклад, що надає платні послуги, в такому разі на дверях вивішує прейскурант. І там він пише, що для надання цієї послуги необхідно придбати такі, такі й такі лікарські засоби. Нема прейскуранту – кримінальна відповідальність за фактом шахрайства. Ті ж заклади, які не мають права на платні медичні послуги повинні забезпечити пацієнтів ліками коштом держави.

Другу річ, яку необхідно зробити – унеможливити подвійну оплату ліків, коли спочатку кошти стягують з пацієнта, а потім другий раз - з держави, коли закупівлі проводять через систему Прозорро.

Для подолання корупції у сфері закупівель медикаментів ми повинні забезпечити їх прозору закупівлю. Крім того, ми повинні перед закупівлею лікарських засобів обов'язково робити їх експертну оцінку: які безпосередні лікарські засоби за можуть застосовуватись у випадках захворювань, який їх кошторис. І виходячи з цього, визначати, чи є сенс робити закупівлі дороговартісних препаратів. На жаль, у нас немає лабораторій, які перевіряють лікарські засоби в Україні на предмет фальсифікації. Не здійснюється у нас і контроль якості ліків, що ввозяться через митницю, тому ми й не знаємо, які препарати нам дістаються.

Що стосується чиновників, які займаються закупівлею медикаментів, то я б зобов'язала їх декларувати свої статки, і щонайменше раз на рік проходити перевірку на поліграфі.

– За офіційними даними Міністерства соціальної політики 3,2 мільйони українців перебуває у міграції. Як правило, це найбільш освічені, працьовиті та фахові громадяни, які зараз розвивають економіки інших країн. Що, на ваш погляд, необхідно зробити на рівні держави та органів місцевого самоврядування для вирішення проблеми трудової міграції?

– Я вважаю, що насамперед ми повинні зробити – підписати низку міждержавних угод. Тому що ті, хто вже мігрували – не претендують на повернення в Україну сьогодні. Але якщо ми створимо систему міждержавних угод, які визнають їхній трудовий стаж, врахують сплачені податки ми будемо впевнені, що наші люди за кордоном будуть захищені, а отже є шанс, що вони через деякий час повернуться в Україну і будуть працювати за своїм фахом.

Другий момент, який для нас зараз важливий – це нострифікація дипломів. Хочемо ми цього, чи ні – міграція це природній процес пошуку місця для кращої реалізації своїх знань на умінь. Наші фахівці мігрують у Польщу, а 3 мільйони поляків мігрували в ще більш розвинуті країни. Втім, хотілося б щоб наші мігранти у Польщі не лише полуницю збирали, а працювали як дипломовані фахівці, здобули новий досвід, а згодом поверталися додому.

Держава в свою чергу повинна для їх повернення створювати високооплачувані робочі місця в Україні і не лише в промисловості, а й розвивати аграрний сектор з високим рівнем переробки продукції. Це дозволить вирощувати велику кількість сільськогосподарської продукції і повернути трохи населення до землі.

Крім того, ми не повинні соромитися і за прикладом європейських країн залучати громадян інших країн в Україну, і говорити про те, яка кількість спеціалістів з-за кордону приїхала до нас працювати, і осіла в Україні. Звичайно, я не говорю про мігрантів, наприклад, з Китаю чи Індії, а про тих, хто приїхав сюди з комп'ютерними технологіями, з новітнім обладнанням. Ще одним кроком для залучення висококваліфікованих кадрів може стати надання дозволу працювати в нашій країні викладачам з інших країн.

Згодом і наші мігранти можуть повернутись, маючи освіту і здобувши досвід роботи там. І такі приклади вже не поодинокі. Є певний відсоток тих, хто були нашими студентами в медичному університеті, працювали в Словенії і в Чехії, і повернулись назад за рахунок того, що почалася реформа і з'явилась можливість відкрити приватний кабінет в медичній установі, збільшуючи свій дохід. Вони повернулись, і це свідчить про те, що для них є привабливі ідеї тут, в Україні – головне, щоб їх підтримували.

– Війна на Донбасі та анексія Криму призвела і до внутрішньої міграції населення. У 2018 році офіс Уповноваженої Верховної Ради з прав людини нарахував 1,6 мільйона внутрішньо переміщених осіб. Яким ви бачите вирішення проблеми переселенців в масштабах країни і, зокрема, на Вінничині?

–Насамперед має бути єдина державна програма , яка регулює забезпечення їхнього статусу. Ця програма повинна включити три блоки: соціальний блок – вирішення житлового питання. Хоча зараз говорять, що є житлові програми місцеві, але я дивлюся, наприклад, на своїх колег з Донецького університету, які емігрували на Вінничину, вони вже п'ятий рік живуть в орендованих квартирах, тому я розумію, що ця програма не є дієвою.

Другий момент, важливий для внутрішньо переміщених осіб, - це створення рівних умов і можливостей. Сьогодні їхні можливості в певній мірі обмежені. Вони не обирають депутатів, тому що вони переміщені. Хоча слід нагадати, що у нас чітко визначено, що житель територіальної громади – це та особа, яка проживає на цій території, працює і створює благо. Отже якщо тимчасово переміщено особа живе в цій громаді, наприклад не менше 6 місяців, є платником податків у цій громаді, тому ми повинні чути їх голос і з ними працювати. Якщо цього не зробимо ми, то це зроблять з іншого боку.

Я бачила таких людей: пробували себе реалізувати, не змогли, і повернулися. Це говорить про те, що у певній мірі ми програли: що він приїхав з війни, спробував тут, і назад вернувся у війну, бо не знайшов себе на мирній території. І щоб вдруге така людина приїхала сюди, нам буде значно важче його переконати та налагодити контакт. Тому треба піднімати ще одне питання відносно таких осіб: підтримка їх не тільки на регіональному рівні (пошук житла, працевлаштування), але й формування своєрідної карти переміщеної особи, де ми чітко маємо знати, він приїхав сюди, у нього двоє-троє-четверо дітей, ми маємо допомогти обрати школу, дитсадок, поцікавитися перспективою.
Крім того, треба допомагати нашим громадянам, які проживають і працюють на сході України, у прифронтових містах і селах. Я була у Луганському медичному університеті, який переїхав в Рубіжне, на неокуповану територію. Вони намагаються вижити в тих умовах, зберегти освітній потенціал. Тому й ми не повинні боятися стати переміщеними до них. Яким чином? Поїхати відчитати лекції, допомогти їм адаптуватися на новому місці.

Там усього 400 студентів, але вони теж варті того, щоб ми їх підтримали, отаким вахтовим методом. Чому це важливо? Ряд колег, кажуть, що їх треба закривати, вони не потрібні. Але я розумію, якщо ми сьогодні не підтримаємо цих людей, завтра ми матимемо цю територію так само пустою, без соціальної підтримки. А ставши пусткою, вона може стати ворожою територією, а цього допустити не можна.

– Нещодавно одна із соціологічних груп оприлюднила рейтинги кандидатів у депутати у вінницьких мажоритарних округах, де вам відвели почесне третє місце. Як ви ставитесь до такої місцевої соціології і чи не є вона інструментом маніпуляції думкою виборців?

– Це однозначно маніпуляція думкою виборців. Ми з цього приводу провели брифінг, на якому оприлюднили факт, що соціологічне опитування було завершене на 22 червня, хоча ще до 25 червня включно ЦВК реєструвало кандидатів та видавало посвідчення.
Дослідження провела компанія «АМА», яка не зареєстрована у Переліку юрособ, що займаються соціологічними дослідженнями. Згідно Закону «Про вибори народних депутатів», є вимога, що вона має бути зареєстрована. Компанія також мала оприлюднити, на чиє замовлення проводилося опитування, яка вибірка, репрезентативність тощо.

Коли ми почали шукати, то знайшли, що під назвою «АМА Груп» в Україні зареєстрована лише одна компанія, яка займається роздрібною торгівлею ювелірних виробів. Є ще маркетингова компанія «АМА», яка знаходиться у США, членом цієї кампанії можна стати, будь-яка людина, яка заплатила 55 доларів. До соціології вона не має жодного відношення, тому й обговорювати результати цього опитування, а тим більше робити зайву рекламу, кандидату, якого ця буцім-то соціологічна група поставили на перше місце, не бачу жодного сенсу. Тому й дивно мені, що результати цього «опитування» було оприлюднено на сайті Вінницької міської ради.

– За який законопроект ви б взялися в першу чергу у разі обрання вінничанами Вас народним депутатом України?

–В першу чергу це має бути Закон України «Основи законодавства України про охорону здоров'я», бо не може країна сьогодні жити за законом минулого століття.

Ще один з невідкладних законопроектів маємо розробити стосовно статусу родин безвісти зниклих і військовополонених. Також треба докласти зусиль, щоб запрацював Закон "Про реабілітацію інвалідів України" щодо встановлення групи інвалідності учасникам антитерористичної операції. Це те, що ми повинні зробити найперше.

Фото: Vlasno.info