Відповідно до закону про декомунізацію, на Вінниччині перейменовують вулиці з радянськими назвами. Які саме назви будуть мати ці вулиці – залежить від місцевої громади. Населення Крижополя вирішило  перейменувати вулиці на честь людей та подій, які безпосередньо пов'язані з їх містечком, повідомляє кореспондент Vlasno.info.

Комісія, яка займалася перейменуванням вулиць у Крижополі, керувалося п'ятьма пунктами: вшанування борців за свободу та незалежність України, відображення історичного шляху формування країни та селища Крижопіль, реконструкція історичних назв, повага до загально людських цінностей та активна опора на пропозиції громадськості. Ми розповімо лише про ті вулиці та площі, які запропонували перейменувати на честь людей та подій, що безпосередньо пов'язані з селищем Крижопіль.

Вулицю Войнова запропонували перейменувати на вулицю Павла Алепського ( 1627 – 30 січня 1669). Це архідиякон, мандрівник та письменник. Він є автором твору «Подорож Патріарха Макарія», де описується тогочасне політичне життя в Україні, культуру, звичаї та побут українського народу. Павло Алепський описував також села Крижопільського району. Але вулицю Войнова перейменували на вулицю Євтихія Непийводи.

Вулицю Кірова – на вулицю Сидора Беларського, всесвітньовідомого співак. Його справжнє ім'я – Ізраїль (Ісидор) Мойсейович Лівшиць. Народився 12 лютого 1898 у Крижополі. Закінчив Ленінградську консерваторію. В 1930 році виїхав до США на запрошення Франкліна Харріса - ректора Університету Брігама Янга, який раніше в тому ж році був присутній в СРСР на його концерті. Беларський до кінця життя викладав в університеті Янга, в академії «Герцлія» в Нью-Йорку. Співав в оперних театрах Нью-Йорка, Чикаго, Лос-Анджелеса, Сан-Франциско.

– Коли створили Ізраїль у 1947 році, саме Сидор Беларський співав гімн цієї новоствореної держави, – каже секретар Крижопільської селищної ради Людмила Пасічник.

Сидор був другом Альберта Енштейна. Помер у 1975 році. Цю ідею підтримала селищна рада і перейменувала вулицю Кірова на вулицю Сідора Беларського

Вулицю Комсомольську – на вулицю Войцеха Дажицького (1918-2009) – релігійного діяча, священника, єдиного у радянській Україні члена ордену францисканців. У 1943 році приїхав на роботу до Житомирської області. Правив у той час у п'яти районах, у тому числі Київській області та Одесі. Мав їхати працювати до Харкова, але був заарештований НКВС за проведення антирадянської агітації. Засуджений на вісім років позбавлення волі з висланням на п'ять років з території Житомирської області. В день своїх монахських іменин (2 липня 1952 року) був звільнений з табору. Повернувся до України. Оселився у селі Мурафа Вінницької області, де підпільно правив у п'яти костьоліах, які знаходились на далеких відстанях. У 1957 року переїхав до Городківки Крижопільського району. На той час залишився єдиним в Україні членом ордену францисканців. Завдяки його діяльності у 1970-х роках був реставрований місцевий костел. Помер у 2009 році. 7 липня 2010 року при парафіяльному костьолі Непорочного Зачаття Пресвятої Діви Марії в Городківці відкрито музей на його честь.

Цю пропозицію також підтримала селищна рада і перейменували вулицю.

Вулицю Калініна – на вулицю Яна Засідателя ( 1833-1893) — художника-портретиста. Народився 13 листопада 1833 року у селі Крикливець Ольгопільського повіту (тепер Крижопільський район). Помер він 2 серпня 1893 року у Вінниці від холери. Похований на цвинтарі на Калічі. Могила була знищена у 30-х роках ХХ століття під час закладання парку імені Горького. Відомі нині роботи художника: «Рим. Руїни Колізею», «Українка», «Портрет капуцина Зефірена», «Портрет Якубовської», «Жіночий портрет», «Портрет Терези Яшевської», «Портрет Яновського», «Портрет дівчини», «Портрет сільської дівчини», «Портрет італійської дівчинки», «Українка», «Собор святого Петра у Римі».

Досліджені роботи художника дають змогу говорити про нього, як видатного портретиста, продовжувача традицій жанрів, які сформувались у XVIII–XIX столітті.

Крижопільська селищна рада перейменувала вулицю Калініна на Яна Засідателя, як і пропонувала комісія.

Вулицю Котовського – на вулицю Євтихія Непийводи - це повний георгіївський кавалер з Гарячківки Крижопільського району. Але селищна рада проголосувала за те, щоб перейменувати цю вулицю на Героїв Крут.

Вулицю Крупської – на вулицю Кароля Вишневського. Народився у селі Вербка 1805 року. Видатний діяч ветеринарії, доктор філософії та медицини. Помер у 1863 році. Похований у Городківці на католицькому кладовищі.

Селищна рада погодилась з цим варіантом перейменування.

Вулицю Леніна – на вулицю Симона Петлюри ( 1879-1926). Очільника визвольної боротьби українського народу 1917-1920 років. У вересні 1919 року оглядав війська Дієвої Армії УНР та панцерника (бронепоїзда) «Хортиця» на станції Крижопіль. Також, на станції Крижопіль приймав делегації місцевих жителів. Був єдиним керівником української держави, який перебував з офіційним візитом у Крижополі.

Крижопільська селищна рада не захотіла жодну вулицю називати на честь Симона Петлюри, а вулиця Леніна була перейменована на вулицю Соборну.

Вулицю Куйбишева – на вулицю полковника Удовиченка - командира Третьої Залізної дивізії армії, яка визволяла станцію Крижопіль 1919 року. Але вулиця Куйбишева перейменована на вулицю Юрія Тютюнника.

Вулицю Свердлова – на вулицю Юрія Тютюнника ( 1891-1930) – генерал-хорунжий армії УНР. Взимку 1918 року визволяв від більшовиків станцію Крижопіль силами Звенигородського коша Вільного козацтва.

Вулиця перейменована на Козацьку.

Вулицю Щорса – на вулицю Залізної Дивізії. На честь вшанування подвигу вояків Третьої Залізної Стрілецької дивізії УНР, які віддали життя за Незалежність України поблизу станції Крижопіль.

Перейменували вулицю на вулицю Горіхову.

Найцікавіша пропозиція від комісії по перейменуванню – назвати привокзальну площу на честь бронепоїзда «Хортиця». Це панцерний потяг Першої Бригади Українських січових стрільців, який належав до Армії УНР. Основою для формування бронепотяга стала трофейна бронеплощадка відбитого у Жмеринці більшовицького «7-го Сумского». У боях за Крижопіль було захоплено ще один броневагон з 2 гарматами та 8 кулеметами, його теж включили до складу «Хортиці».
У серпні 1919 року бронепоїзд був використаний на більшовицькому фронті, для підтримки 3-ї дивізії, яка захищала залізничну станцію Вапнярка проти наступаючих військ противника. Починаючи з 24 вересня 1919 року Армія УНР почала військові дії проти військ Добровольчої армії генерала Денікіна. «Хортицю» перекидають на Вапнярку, потім на Рудницю, Попелюхи, де потяг застосовують у боях з білогвардійцями. Наприкінці жовтня 1919 року бронепотяг використали у наступі на станцію Вапнярка, захоплену «денікінцями». 29 жовтня за його допомогою здійснили спробу захопити Вапнярку. В цьому бою «Хортиця» потрапила під фланговий вогонь ворожої батареї бронепотягів «Коршун» і «Новоросія», і зазнала серйозних втрат — 6 козаків залоги потягу були вбиті i 12 поранені, в тому числі 2 старшин. Згодом, у бою під Проскуровом «Хортиця» зійшла з рейок і була залишена.

Ця ідея селищною радою не була підтримана.