Щороку близько трьох тисяч українців може потребувати пересадки нирки. Життя майже тисячі може врятувати може лише трансплантація печінки. Майже тисячі громадянам України могла б допомогти пересадка серця, ще близько чотирьом сотням – легень. І це – лише орієнтовні дані. Адже через відсутність повноцінної системи трансплантації органів та єдиного державного реєстру донорів та реципієнтів показання до таких втручань офіційно встановлюються вкрай рідко.

Але завтра, через рік або десять хтось із вас може поповнити список тих, для кого трансплантація стане питанням життя і смерті – власних або близької людини. Аби таку операцію можна було зробити у вінницькій лікарні, потрібно пройти певний шлях. І рух ним вже розпочався, повідомляє Vlasno.info

12 проти 54

Серед усіх операцій із пересадки органів на долю трансплантації нирки припадає 85-90 відсотків. Це – світова статистика.

Що таке трансплантація нирки? Це хірургічна операція, метод органозамісної терапії при термінальних стадіях хронічної ниркової недостатності, який полягає у пересадці людині нирки, отриманої від іншої людини. Але й гемодіаліз – це також органозамісна терапія. Тільки питання в тому, що з пересадженою ниркою хворий отримує суттєвє підвищення якості життя: він приймає пігулки для попередження відторгнення донорської нирки та веде майже звичний спосіб життя із незначними обмеженнями у порівнянні зі щоденними багатогодинними процедурами гемодіалізу. Наприклад, минулого року група людей із трансплантованими органами підкорила Говерлу, – каже лікар-хірург вищої категорії, доцент кафедри хірургії №1 Вінницького національного медичного університету ім. М. І. Пирогова Андрій Форманчук.

Але навіть якщо вивести за дужки можливість подорожувати, якої позбавлені фактично прив'язані до місця проживання пацієнти на гемодіалізі, безперечною залишається головна перевага: тривалість життя після пересадки органу.

Так, у США через рік після початку діалізу виживають 78 відсотків пацієнтів, Через десять років у живих залишається близько 12. При пересадці нирки від померлого донора виживаємість протягом року становить 90 відсотків, протягом десяти – 45. Якщо нирку пересадили від живого донора, рік проживає 98 відсотків пацієнтів, десять – 54.

В Україні середній вік діалізних пацієнтів – 42 роки, в Європі – 64. Там, якщо стан здоров'я дозволяє, пацієнту проводять трансплантацію. У нас такої можливості зазвичай немає, – каже завідувач клінічного високоспеціалізованого урологічного центру Вінницької обласної клінічної лікарні ім. Пирогова, головний експерт Департаменту охорони здоров'я Вінницької облдержадміністрації за фахом «урологія» та за фахом «трансплантологія» Олег Капшук.

За його словами, в Україні вартість підтримання одного хворого на діалізі упродовж п'яти років – а це близько 156 процедур на рік вартістю від двох тисяч гривень кожна – дорівнює вартості трансплантації йому нирки за кордоном. В Україні за такі кошти можна було б врятувати життя трьох-чотирьох пацієнтів. Але якщо йдеться про печінку, підшлункову залозу або серце, такої тривалої підтримки не існує, і пацієнти без трансплантації просто гинуть.

Біла пляма аутсайдера

Як не парадоксально, але саме Україна вважається батьківщиною операцій з трансплантації органів. У 1933 році хірург Юрій Вороний вперше пересадив молодій жінці нирку від померлого донора. І хоча місце проведення операції достеменно не відомо (Харків або Херсон), цей факт увійшов до всіх світових підручників із трансплантології.

Але сьогодні Україна, де за роки незалежності провели лише близько двох із половиною тисяч операцій із пересадки нирок, 128 – печінки та шість – серця, є аутсайдером та білою плямою на світовій мапі трансплантології, каже Олег Капшук.

Запоріжжя, Київ, Донецьк, Харків, Дніпропетровськ, Одеса, Львів, – перераховує він медичні центри, де протягом останніх 30 років проводилися операції з трансплантації.

За 2015-17 роки, наприклад, таких операцій нараховується усього лише 336.

Вінниці, попри її статус медичного міста, у цьому переліку поки що немає. Між тим сьогодні в області проживає 57 пацієнтів із пересадженими органами. Із них 49 – нирками, у тому числі один, якому в 2006 році у Відні провели комбіновану пересадку нирки та підшлункової залози. Ще трьом пацієнтам трансплантували печінку, чотирьом – серце, одному – кістковий мозок. І близько третини цих пацієнтів оперувалися – за власний або державний кошт – за кордоном: в США, Австрії, Індії та Білорусі.

Остання входить до десятки країн світу, де проводиться найбільше операцій з трансплантації. На набуття цього статусу Білорусі знадобилося 10-15 років. І одним із вирішальних чинників стали зміни до законодавства, яким, зокрема, було запроваджено презумпцію згоди на посмертне донорство.

Сьогодні своїм громадянам Білорусь проводить трансплантацію безкоштовно, а іноземцям – за залишковим принципом, тобто за наявності донорського органу, який не підходить нікому з білорусів. І – на комерційній основі.

Якщо взяти окремо Брестську область, то в 2016 році за кількістю трансплантацій серця, нирок та печінки вона була одним із лідерів у Європі, – каже Олег Капшук.

Ще один лідер із пересадки нирок – це Іспанія: близько 70 операцій на мільйон населення на рік, що є найвищим показником в Європі. А ось у Хорватії щорічно проводять близько 30 операцій з трансплантації печінки на мільйон населення при середньоєвропейському втричі меншому показнику.

Розпорядженням Кабміну

Датою, коли було дано старт розвитку трансплантології на Вінниччині, можна назвати 15 липня 2020 року. Цього дня було оприлюднено постанову Кабінету міністрів №649, згідно з якою Вінницька «Пироговка» та ще десять медичних закладів в інших областях України увійшли до числа учасників «пілотного проекту щодо зміни механізму фінансового забезпечення оперативного лікування з трансплантації органів та інших анатомічних матеріалів». Цим же документом було визначено вартість операцій: від 33 561 гривень за вилучення донорського органу до понад мільйона за його пересадку (пізніше ці суми були збільшені). Оплата – за рахунок державного бюджету.

І ці суми є значно меншими за ті, що Україна витрачає на оплату трансплантацій органів своїм громадянам за кордоном, де в середньому операція з пересадки нирки коштує в межах 66 тисяч доларів, серця – 96 тисяч, серця та легень – 145 тисяч, печінки – 136 тисяч.

Але перш ніж взятися до роботи майбутні вінницькі трансплантологи мають пройти піврічне навчання та отримати сертифікат в одному з двох українських навчальних центрів – Національній медичній академії післядипломної освіти ім. Шупика Києві або в Запорізькій національній академії післядипломної освіти. А потім, бажано, попрактикуватися за кордоном.

Наші земляки, які працюють у Німеччині та США, всіляко готові сприяти тому, аби ми продовжили навчання у них. Допомогти готові і білоруси, – каже Олег Капшук, який готується проводити операції з трансплантації.

За його словами, після проходження курсів та практичного стажування на Вінниччині буде сформовано декілька трансплантаційних бригад, які повинні будуть постійно знаходитися у стані готовності. Теоретично, до роботи вони можуть приступити вже наступного року.

Першими органами, які планують пересаджувати пацієнтам у Вінницькій області, будуть, найвірогідніше, нирки. До більш складних операцій, таких як трансплантація серця та печінки, переходитимуть після відпрацювання системи.

З'єднати ланцюжок

Однією зі складових цієї системи мають стати трансплант-координатори – лікарі, які після проходження спеціального навчання мають з'єднати в один ланцюжок всі етапи трансплантації органів.

Хірургічна операція – це найяскравіша та наймедійніша частина трансплантації. Але для того, аби вона здійснилася із позитивним результатом, потрібно залучити багато спеціалістів та провести значну злагоджену командну роботу як у перед- так і у післятрансплантаційний періоди. На неї припадає до 90 відсотків усього процесу. І організацією цієї роботи займається якраз служба трансплант-координаторів, – розповідає Андрій Форманчук.

Після стажування в Німеччині він став одним із тих, хто сьогодні навчає майбутніх трансплант-координаторів зі всієї України. На тритижневі онлайн-курси вже записалися понад сотня лікарів, а серед тих, хто читає їм лекції, – провідні українські та іноземні фахівці. Теми – від суто медичних до норм законодавства.

Зміни щодо трансплантології почалися близько двох років тому, і 2020 рік став переламним: були прийняті нормативні акти, які декриміналізували роботу лікарів-трансплантологів та чітко прописали порядок дій для усіх учасників трансплантації, а саме внесені зміни до закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, що регулюють питання трансплантації анатомічних матеріалів людині від 20.12.2019 № 418-IX», – каже Андрій Форманчук.

За його словами, це дозволяє лікарям-трансплантологам без остраху проводити операції з пересадки органів на таких самих умовах, як і інші хірургічні втручання. І якщо раніше лікарі дещо остерігались займатись трансплантологією через можливі звинувачення з боку правоохоронців, то тепер законодавчо спірні моменти усунуті. І якщо весь процес узгоджено із родичами та пацієнтами і виконано в рамках закону, то підстав для звинувачень медичних працівників виникати не повинно.

Зараз, якщо йдеться про пересадку органу від живого донора – а в Україні ним може бути тільки родич, – питання може вирішуватися на рівні лікарні, без залучення трансплант-координатора. Наприклад, мама віддає нирку дитині або сестра брату. Вони проходять обстеження, спеціальну підготовку і в разі пітвердження сумісності підписуються інформовані згоди, після чого проводяться операції із забору донорського органу та трансплантації його реципієнту, – розповідає Андрій Формачук.

При трансплантації органу від донора, що помер, процедура ускладнюється, і в першу чергу – юридично.

У світі розроблено дві системи забору органів у померлих реципієнтів: «презумпція згоди» та «презумпція незгоди». Перша означає, що кожен громадянин країни потенційно згоден на те, аби після смерті стати донором органів. Цим шляхом пішла Білорусь. В Україні законодавчо закріплена інша система – «презумпція незгоди». А отже якщо людина за життя зафіксує свою згоду на посмертне донорство, наприклад, поставивши спеціальну відмітку у водійських правах, що можна буде зробити з 2021 року, тоді забір органів після діагностики смерті мозку може проводитись. І навіть за наявності згоди вирішальне слово завжди залишається за родичами померлого, – пояснює Андрій Форманчук.

І переконати їх у тому, що посмертне донорство – це правильно, і є однією із задач трансплант-координатора.

Згода на вилучення органів дає шанс на порятунок восьми людей, які потребують пересадки нирок, серця, печінки, підшлункової залози, легень, тонкої кишки – зазначає Андрій Форманчук.

За його словами, до кінця року на Вінниччині сертифікати трансплант-координаторів мають отримати чотири лікаря. Хоча в ідеалі такі фахівці мають працювати у кожній лікарні вторинного та третинного рівнів.

Знову-таки в ідеалі, в цих закладах мають також бути лікарі-реаніматологи, рівень кваліфікації яких дозволяє констатувати смерть мозку та вилучити донорський орган транспалант-бригадою в подальшому, а також необхідне для цих процедур обладнання. В країнах, де трансплантація є рутинною справою, система діє саме так.

До речі, лікар, який водночас є трансплант-координатором, не має права брати участь в операціях із трансплантації.

Вважається, що він може бути зацікавленою стороною, – пояснює майбутній фахівець із трансплант-координації, лікар-анестезіолог Вінницького регіонального центр серцево-судинної патології Андрій Соломончук.

Міфи та реальність

Пересадка органів від донора, що помер, починається з діагностування смерті його мозку.

Коли у людини гине головний мозок та стовбур головного мозку, людина гине як соціальна особа, хоча робота серця та інших органів може штучно підтримуватися протягом певного часу за допомогою апаратури та медикаментів, – розповідає Олег Капшук.

Процедура констатації смерті мозку чітко прописана та потребує низки специфічних аналізів та обстежень на спеціальній апаратурі. Триває цей процес від шести до восьми годин. А на те, аби вилучити орган для трансплантації, відводиться не більше 30-40 хвилин. Далі його поміщають у спеціальний розчин та якомога швидше транспортують до лікарні, де відбуватиметься пересадка. Паралельно триває підготовка реципієнта до операції та проводяться тести на сумісність із ним органу, який має бути пересаджено.

Будь-кому будь-який орган не підійде. Технічно неможливо забрати у донора та пересадити, наприклад, нирку іншій людині поза межами спеціально оснащеного операційного блоку. Це може зробити тільки досвідчена злагоджена команда трансплантологів у кількості 10-15 осіб, пересвідчившись у якості донорського органу, після проведення ряду обстежень донора та реципієнта та безлічі аналізів, – розвіює один із найпоширеніших українських міфів щодо трансплантології Андрій Форманчук.

У свою чергу Андрій Соломончук наголошує:

Рішення щодо трансплантації не приймається одноосібно – тільки колегіально, за рішенням консиліуму. За кордоном усе, що стосується трансплантології, чітко запротокольовано. Колись такі протоколи приймуться на законодавчому рівні і у нас. Не виключено, що вони будуть базуватися на європейських.

На європейській системі, вірогідно, базуватиметься й система, за якою формуватиметься черга на операцію тих, хто потребує трансплантації. Принцип такий: хто перший прийшов – того мають і першим прооперувати. За умови, якщо донорський орган буде сумісним з його організмом.

Але якщо за кордоном так звані листи очікування існують вже давно, то в Україні їхнє створення лише починається.

Від двох до п'яти

Наш пацієнт виїхав на трансплантацію до Києва, але йому зателефонували й сказали, що донорський орган йому не підходить, і довелося повертатися. Це була психологічна травма, але за декілька тижнів все склалося вдало, і його успішно прооперували, – розповідає Андрій Соломончук.

У середньому пацієнти зі списку очікування, перш ніж їм пересадять донорський орган, стартують до клініки від двох до п'яти разів. При цьому повідомляють про наявність потрібного донорського органу одразу декільком. Поки вони знаходяться у дорозі, триває типування, результати якого визначають, сумісність із ким із потенційних реціпієнтов є найвищою. Йому й буде проведено пересадку. Решті доведеться повертатися додому.

Це і є найважчим в роботі трансплант-координатора – телефонувати людині й казати, що орган їй не підходить і вона має повернутися додому. Це величезний стрес для пацієнта, – каже Андрій Соломончук.

Ще один психологічно важкий момент – спілкуватись із родичами потенційного донора, пояснюючи, що смерть мозку вже відбулася, та переконуючи дати дозвіл на вилучення органу.

Більшість родичів померлих донорів, які знайшли в собі сили дозволити вилучити органи для трансплантації, відчувають згодом певне полегшення від того, що змогли врятувати чиєсь життя і що частка їхньої близької людини продовжує жити в іншому тілі, – розповідає Олег Капшук.

За його словами, там, де трансплантація органів стала рутиною, про її необхідність, доцільність та важливість розповідають навіть дітям. Тож із садочка, з молодшої школи у свідомості громадян таких країн закарбовується: віддати органи після смерті, аби продовжити чиєсь життя, – це добра справа.

У тому, що такі зміни відбудуться і в свідомості українських громадян, переконаний Андрій Соломончук.

Наша медицина відстає від світових стандартів, але ми швидко наздоганяємо, і в деяких галузях вже знаходимося на гарному європейському рівні. Я не бачу нічого поганого в тому, щоби віддати свої органи. І я думаю, що в нас не такі вже й погані люди, щоб відмовлятися від цього, – каже лікар.

Читайте також: У лікарні імені Пирогова з'явиться спіральний комп'ютерний томограф за 25 мільйонів гривень 

Фото надали Олег Капшук, Андрій Соломончук, Андрій Форманчук