Бій на станції Крути 29 січня 1918 року й наступні етапи російсько-українських війн мали кілька важливих причин – з'ясуймо їх разом із Vlasno.info. Однією з них була роздробленість українського суспільства, що переживало за висловом поета та військового УНР Євгена Маланюка «ніч бездержавності». На жаль, традиції ведення гібридних війн керівництво Росії застосовувало в Україні ще 99 років тому. В повзучій агресії участь брали також частини російських військ, розквартировані коло фронту.


Білогвардійська карикатура «Ленін та Троцький — лікарі хворої Росії». Фото: Вікіпедія

Неоголошена війна

Після перевороту більшовиків у тодішній столиці Російської Федерації Петрограді, в Україні не надто прагнули визнавати над собою владу заколотників. На той час УНР згідно з Третім Універсалом проголошувалася автономією у складі тодішньої Росії. Влада ж єдиного легітимного на території України Законодавчого органу Центральної Ради мала право презентувати волю народу, збуреного революційними подіями.

Натомість більшовики прагнули роз'єднати суспільство, розчароване надто млявою, а подекуди й бездіяльною політикою тодішнього Києва. Як альтернативу Радам, комуністи створювали військово-революційні комітети, які за підтримки лояльних військових захопили владу в багатьох містах, зокрема й Правобережної України.

Згодом стало відомо, що більшовики були не в змозі без військової підтримки захопити територію України. Для цього вони обрали шлях переміщення на територію Росії військ від фронту з метою окупувати ними Україну в майбутньому, а також відбити наступ армії Каледіна.


Олексій Каледін. Фото: rusk.ru

На той час війська, які підпорядковувалися Центральній Раді роззброювали збільшовичені частини, проте здебільшого пропускали козаків, які йшли на Дон для підтримки вороже налаштованого до більшовиків генерала Олексія Каледіна.

Результатом став ультиматум Уряду Радянської Росії до Центральної Ради від 16 грудня 1917 року. Документ містив вимоги до української влади не перешкоджати та всіляко сприяти перекиданню радянських військ на Дон та не пропускати туди козачі частини.

— Центральна Рада безперешкодно пропускає каледінські війська, але зупиняє і роззброює радянські. — обурювався Троцький. — Проти самої Ради не було відправлено жодного солдата. Уряд Радянської Росії не тільки не прагне збройного зіткнення, але і всіляко його уникає. Навпаки, Рада робить ледь не все, що тільки може, щоб спровокувати конфлікт.

Передумовою цього стала низка подій у великих містах України, де починали діяти різного роду сепаратистські проекти червоних на кшталт Одеської, Донецько-Криворізької та інших республік, до яких номінально російські більшовики не мали відношення. Проте невдале осіннє більшовицьке повстання у Києві довело, що "червоні" лише чекають свого шансу.

Радянська «п'ята колона»

З початку грудня більшовики ретельно почали готуватися до нового повстання у Києві. На їх думку, цьому мали посприяти лояльні військові, робітники, а також фронтові частини, які визнали «владу рад», під якою на увазі малась влада Уряду більшовиків у Петрограді.
Київський осередок більшовиків під керівництвом Євгенії Бош також розраховував викликати з Правобережжя 2-й Гвардійський корпус, в якому були досить сильні симпатії до "червоних".

Опиралися майбутні окупанти також на військово-революційні комітети, які в грудні встигли захопити владу у прифронтовій частині міст. Зокрема комітети утримували силами частин російської армії Дубно, Проскурів, Волочинськ, Рівне, Сарни, Бердичів. Окрім цього ВРК демонстративно відмовилися визнавати владу Центральної Ради.

В ніч на 13 грудня 1917 року українські військові роззброїли заколотницькі «революційні» частини і відправили частину їх до Росії. Це на деякий час змішало карти більшовицьким фронтовим осередкам.


Мережа залізниць на Правобережжі. Схема 1899 року. Фото: Вікіпедія

На той час головною військовою частиною УНР на Правобережжі виявився українізований 34-й корпус генерала Павла Скоропадського. Саме вони виявилися рушійною силою у поки що відносно мирній тактичній боротьбі в прифронтових районах. 16 грудня вояки з 153-ї Української дивізії роззброїли підрозділи 2-го Гвардійського корпусу, коли ті прямували до штабу Південно-Західного фронту. Проте основна частина збільшовичених військових залишалася на території Жмеринського району. В «революціонерів» явно були проблеми із організацією.

Утримання Вінниці

Вояцтво під керівництвом Скоропадського вирішило до останнього утримувати стратегічні підступи до Києва. Найшвидшим шляхом була залізниця, якою відносно швидко можна було б перекинути війська зі Жмеринки до Вінниці, а далі через Козятин і Фастів підігнати прямо під Київ.


Павло Скоропадський в однострої імператорської армії. Фото: Вікіпедія

Щоб цей сценарій видався малоймовірним, українські солдати розібрали залізничну колію між Гніванню та Браїловим. Таким чином, на кінець 1917 року через відмову УНР пускати більшовицькі частини через територію України, зберігалося відносне перемир'я. Так, як Уряд УНР рішуче відкинув ультимативні вимоги Петрограду, подальші втручання більшовиків в державне та політичне життя України трохи стихли.


Вокзал у Гнівані, на якому була залога українських військових. Сучасний вигляд. Фото: Вікіпедія

Однак, на так званому «Загальноукраїнському з'їзді Рад» (робітничих, військових та селянських депутатів України), який відбувся 25 січня 1917 року у Харкові як химерна альтернатива тогочасному київському З'їздові Рад була проголошена ще одна «УНР». Українська народна республіка Рад. Іншою назвою маріонеткового державного утворення була Радянська Українська Народна Республіка. Заколотники намагалися зіграти цим, зокрема, й на національних почуттях українців. В цілях пропаганди вони задіяли також елемент українського жовто-блакитного прапору.

Головне фото: Павло Скоропадський та його військо. Фото: Вікіпедія