Мало хто з вінничан знає, що на Літинщині є своя героїчна сторінка антибільшовицької боротьби. Майже через рік після бою під Крутами подвиг крутянських героїв повторили літинські юнаки.

19 березня 1919 року московсько-більшовицька орда під проводом «комдива» Примакова щільним кільцем обступила Літин. На той час боєздатних частин армії УНР у Літині не було – згідно з наказом Симона Петлюри, їх відправили на фронт. Боронити мирний Літин від більшовицької навали було нікому.

На збірному пункті, що був розташований у селі Селище, перебувало декілька сотень призовників – юнаків з Бердичівського та Літинського повітів. Вони були приписані до Чорноморського коша армії УНР та готувалися до проходження навчання в Кам'янці-Подільському перед відправленням на війну.

Зброї молоде поповнення війська не мало, окрім револьверів, які були в інструкторів та офіцерів. Таким станом речей скористались московсько-більшовицькі різники-людожери, що перетворили греблю тогочасного Літинського ставу (теперішнє закінчення вулиці Кармелюка в напрямку села Селище) та дорогу до села Бірків на криваве місиво – рубали шаблями все, що потрапляло під руку. Напившись вдосталь безневинної крові, «червоні різники» залишили Літин без жодних втрат.

Місцеве населення та військовослужбовці армії УНР, що прибули на місце трагедії, протягом кількох днів звозили та ховали загиблих (часто в тих місцях, де їх настигла смерть).


Свідками тих подій були мої нині покійні батьки, жителі села Селище, яким на той час виповнилось по десять років. Про ті події вони розповідали з великим острахом і то лише в колі близьких людей, щоб не дай Боже, хтось сторонній не почув, оскільки за правду можна було понести страшне покарання. Про це добре знав мій батько, який відбув десять років у сталінських катівнях.

Зовсім інакше описували ті події, з притаманним комуно-більшовицьким чванством, радянські псевдоісторики та письменники. Цю криваву трагедію у своїх описах вони подавали як подвиг, як велику перемогу червоних кіннотників над петлюрівським військом. Про ті «звитяги» описується й у «Великій українській радянській енциклопедії». Про це писав у дещо іншому стилі Ілля Дубинський у своїй книзі «Портрети і силуети». До речі, після українсько-більшовицької війни та остаточної окупації України більшовиками він жив і працював у Літині.

Як нагадування про ті далекі трагічні події 1919 року, у Літині на старому цвинтарі по вулиці Кармелюка залишилась братська могила з одиноким хрестом на кургані. Інші могили, яких було безліч, з роками стерлися з пам'яті людської. Тому точну кількість жертв ніхто вже не зможе знати. За твердженнями радянських істориків, їх було понад сімсот.

Однак могила, яка залишилась, має бути достойно упорядкована, а пам'ять загиблих має бути достойно вшанована, і не тільки на громадському, а вже й на державному рівні. Буквально за два роки виповниться сто років з дня тієї трагедії. Літинській владі та громаді є над чим подумати.

Про події Літинської трагедії мають знати всі українці.

Вшанування юнаків, які загинули в бою від рук радянських більшовиків, відбудеться в Літині 17 березня о 12:00 на площі біля селищної ради. Заплановано ходу до кургану, мітинг та козацьку юшку в парку.

Фото надані організаторами ходи