До 100- річчя переможної битви легіону Українських Січових Стрільців на горі Маківці

Президент Петро Порошенко підписав Указ про відзначення цієї події на державному рівні. А двадцять п'ять років тому у Вінниці широко відзначали 75-річний ювілей битви на Маківці. Здавалось би, який стосунок має подільська столиця до далеких Карпат?

Ця битва, яка, до речі, у Вікіпедії названа боєм місцевого значення під час Першої Світової війни, цього року чим не вперше за всю історію незалежної України відзначатиметься на державному рівні. Адже за часів попередніх президентів, навіть Ющенка з його показною любов'ю до української історії та її звитяг, ані Січовим Стрільцям, ані боям за гору Маківка, де українці поклали чотири російських полки й кавалерійську дивізію й тим повністю зірвали стратегічні плани російського командування, так ось цій події жодної уваги не приділялось.

Натомість нині, коли вже рік триває війна з московським загарбником, від якої, кажуть, всі втомились й знесилились, згадка про Маківку здатна зробити для підняття підупалого останнім часом національного духу більше, аніж три мінСтеці й мінКриленка укупі. Адже бої за гору Маківка дивним чином перегукуються з подіями на Східному фронті. Так само, як нині москалі вдерлись на Донбас, так і сто років тому вони двинули військо на Галичину «визволяти братів». Як і у боях сторічної давнини українські вояки перемогли значно чисельнішого ворога силою духу й військового мистецтва, так і нині діють наші хлопці на Донбасі, даючи відсіч окупанту, який значно переважає силою, бо росіяни звикли перемагати лише так – чисельністю. Навіть російський славнозвісний полководець Суворов, попри написану ним у Тульчині «Науку перемагати», перемагав, як свідчать сучасні історики, завдяки насамперед чисельності своїх «чудо-богатирів».

Один визначний географ сказав, що світову історію заздалегідь написано великими літерами на узбережжях рік, на польових та гірських шляхах. І у тій історії горі Маківка належить своя славетна сторінка. Ця гора заввишки 985 метрів над рівнем моря над долиною Святослава над річкою Опір прикривала шлях з Карпат до мадярських степів. І саме цією долиною часів навали татаро-московської орди півмільйонна орда хана Пети, улюбленця хана Батия, прагнула вторгнутись у Мадярське королівство, а звідти – далі у Європу. Мешканці села Тухлі, зупинили орду, перегатили річку опір і втопили зайд у бурхливих хвилях. Саме ці події описав Іван Франко у героїчній повісті «Захар Беркут». Москалі ж, мабуть, не читали Франкового «Захара Беркута». Утім, це не суть принципово. Схоже на те, що за якоюсь незбагненною логікою завойовники мають звичку пертися туди, де їхнім «великим попередникам» натовкли пику, аби зазнати ганьби ще й собі, а переможці складали про це пісні.



Січові Стрільці косили москалів, як косарі будяки

Отож, наприкінці квітня 1915 року російське командування теж планувало з наскоку ще 29 квітня взяти гору Маківка, яка була ключем, що відкривала шлях на Європу. Але ці плани зазнали нищівної поразки. Три дні – з 29 квітня по 2 травня легіон Січових Стрільців Першого та Другого куреня загальною чисельністю у сім сотень бійців стримував наступ кавалерійської дивізії генерала Олександра Каледіна й чотирьох піхотних полків, підтримуваний нищівним вогнем важкої артилерії – «дурних іванів», як називали московські мортири, тобто гармати. Командування Південної австрійської армії, не покладаючись на мадярські та чеські частини, наказало обороняти Маківку двом куреням Українських січових Стрільців. Першим куренем командував тридцяти однорічний Грицько Коссак, другим – сорокадворічний Сень Горук. До речі, пізніше доля цих видатних стрілецьких старшин склалася трагічно. Сеня Горука більшовики потопили 1920-го року в Білому морі, вивізши сюди одночасно з іншими козацькими старшинами на баржі, а Грицька Коссака розстріляли 1931 року в Харкові, де він викладав у школі червоних старшин.

Про позиційні, але від того не менш героїчні бої на горі Маківка доволі куцо написано у Вікіпедії, а з українських письменників першим про це оповів Роман Андріяшик у своєму романі «Люди зі страху», а згодом – вже розлогіше вінницький письменник Микола Рябий у романі «Калина над Прірвою» та у повісті «Золота колиска». У цих творах Микола Рябий переповідає вражаючу легенду, почуту свого часу в Карпатах його давнім другом Романом Андріяшиком.

«На Великдень 1915-го року російський імператор Микола Другий зволив прибути в Галичину до Львова, а далі – до Самбора, в штаб генерала Олексія Брусилова, командувача Восьмої армії. Тут він нагородив в Георгієвських кавалерів. До речі, Семену Будьонному, вахмістру кавалерійської дивізії Олександра Каледіна, який любив вихвалятись: «Я не хохол, я не кацап, я – донской казак», цар вручив третій Георгієвський хрест. І саме в ці дні, як великодній подарунок царю-батюшці, москалі розпочали в Карпатах активні бойові дії. Захопивши прилеглий до Маківки глухий присілок Пшонець, п'яна солдатня спіймала красуню-бойківчанку Теклю, яка носила стрільцям на Маківку сакви з хлібом та бринзою, прип'яла до камінного хреста й зґвалтувала... Покинута ґвалтівниками, Текля напружила останні сили, виважила камінного хреста з м'якої весняної землі і поповзла на Маківку... Січовим Стрільцям здалося, що то не бойківчанка Текля, а сама Україна, зґвалтована, розіп'ята на хресті, приповзла до них на Маківку просити захисту від московських нелюдів...

«За Теклю!», «За Галичину!» «Смерть московським ґвалтівникам!». «Слава!» – лунало понад стрілецькими лавами, що ощетинившись багнетами, ішли в контратаку, викошуючи москалів, наче косарі будяки, і – сміялись... Від того сміху не було порятунку, врятувати могли тільки прудкі ноги або підняті догори руки й відчайдушний крик: «Здаюся...»

Другого травня, коли легіон Українських Січових стрільців дощенту розгромив у триденних боях на Маківці чотири московських піхотних полки й кавалерійську дивізію генерала Каледіна, їм зачитали наказ командира 130-ї дивізії генерала Флейшмана. У ньому зазначалось, що «молоді хоробрі сини України навально, як грізна буря, яку ніщо не здатне зупинити, кинулись, боронячи рідну землю, на москалів і змусили їх покинути те, що вони вважали за здобуте. Українські Січові Стрільці двічі переламували хід бою на нашу користь. Вони можуть гордо пишатися своїм подвигом, бо назавжди залишиться у воєнній історії слава їхній героїчних звершень та золотий лавровий вінок в історії їхнього народу».

Лише 4 травня, після того як Січові Стрільці, відспівавши й поховавши у братській могилі на вершині Маківки своїх загиблих побратимів, полагодивши розбиті гірські дороги й містки над потоками, неспішно залишили гору, сюди зайшли москалі. Проте через величезні втрати російські війська не змогли продовжити наступ і вже через тиждень змушені були поспішно відступати перед наступом австрійських підрозділів.

І хоч як драматично склалась далі історія УСС-УГА, маємо усі підстави пишатись молодими героями-патріотами, які в боях за гору Маківку чи не вперше з часів Полтавської ганьби нарешті перед усім світом засвідчили силу українського духу й української зброї.

А про саму битву невідомі автори згодом склали пісню «Ой на горі, на Маківці»:

Ой, на горі на Маківці
Б'ються Стрільці Січовії..
Три дні б'ються – не здаються.
Йдуть до бою ще й сміються.
Хлопці підемо,
Боротися будемо
За Україну,
За вольнії права,
За державу!

У травні 1990-го у Вінниці широко відзначали ювілей битви на Маківці

Уперше я почула «Ой, на горі, на Маківці» , а разом з нею й багато інших стрілецьких пісень, котрі за радянських часів були під забороною, уже наприкінці перебудови, на травневі свята 1990-го року. Тоді я, ще зовсім зелена кореспондента обласної газети «Вінницька правда» готувала репортаж про відзначення у Вінниці 75-річчя битви на горі Маківка й вшанування пам'яті Січових Стрільців, які знайшли останній прихисток у Вінниці, До речі, місцева влада, якщо й мала стосунок до організації цих урочистостей, то дуже й дуже дотичний, бо робилось все з ініціативи місцевих активістів, яких підтримало столичне керівництво Народного Руху й галичани, зокрема В'ячеслав Чорновіл, котрий на той час очолював львівську обласну раду.

Для Вінниці, й без того достатньо розбурханій місцевим осередком Народного Руху під приводом Володимира Муляви, приїзд численного галицького десанту, а вкупі з ними й столичних митців, літераторів, рухівців став дуже яскравою подією. Пам'ятаю, як тепло вінничани зустрічали на залізничному вокзалі численних гостей, тут же шикували колони й, розгорнувши синьо-жовті прапори, які на той час ще іменувались владою не інакше як «петлюрівські», урочистою ходою рушали до середмістя. Городяни, стоячи край тротуарів, зачудовано спостерігали за людським морем у вишиванках та старожитніх військових одностроях на літніх чоловіках , що текло головною вулицею, співаючи стрілецьких пісень, досі мало знаних у Вінниці, крім хіба що славнозвісної « Ой, у лузі червона калина», без якої не обходився жоден рухівський захід. ...

Про те, що Вінниця у 1919-1920-х роках стала місцем постою Легіону Січових Стрільців, який на той час уже переформували в Українську Галицьку Армію, я теж вперше дізналась на мітингу-реквієму біля пам'ятника Січовим Стрільцям у вигляді кам'яного хреста, який виготовив вінницький скульптор Володимир Шмаровоз. Цей гранітний хрест встановили на братській могилі Січових Стрільців на старому цвинтарі Каліччя, навпроти «Книжки». Без сумніву, серед тих безіменних лицарів, які знайшли у Вінниці смерть не від ворожої кулі, а від тифу, були й герої битви на Маківці... Наприкінці 1920-го року командування УГА, аби врятувати військо, яке викошував тиф, прийняло рішення вивести його з так званого «чотирикутника смерті» й перевести на постій на південь Поділля, ближче до Дністра. Тодішні вінницькі газети розповідали, що коли стрільці , ці за визначенням Володимира Винниченка, справдешні лицарі України, залишали Вінницю, городяни плакали з жалю за ними...

Минули десятиліття, а фактично ціла епоха ,і ось у ясний і теплий травневий день 1990-року ледь не вся Вінниця гриміла стрілецькими піснями у пам'ять про звитяжних ясночолих лицарів, які полягли у борні за волю України. А цим пісням не було кінця , адже жодна інша армія у світі не залишила по собі такого пісенного скарбу, як УСС. І навіть через роки й десятиліття ці пісні сповнювали душу патріотизмом, звитягою й гордістю за наш народ і його героїв. Як жаль, що «з вини політичних свинопасів» (знову ж таки за визначенням Винниченка ) їм не вдалось здійснити мрію, виспівану в своїх піснях:

«Ми ще раз тюрми поруйнуєм,
Ще раз Україну збудуєм
На українській землі!»

Нині бойове знамено УСС підхопили нинішні лицарі–патріоти , які боронять Україну від московської навали на Донбасі. Віриться, що цього разу ми таки остаточно здолаємо орду. Незламний дух Січових Стрільців і їхні невмирущі пісні разом з нами.

P. S. Згідно президентського Указу всі заходи щодо вшанування пам'яті Українських Січових Стрільців відбудуться на Галичині. Про Вінницю в ньому не згадується жодним словом. Утім, хіба це перепона задля того, аби принести бодай квітку до пам'ятника Січовим Стрільцям у Вінниці?..