У XVIII столітті чисельність єврейської спільноти на Поділлі налічувала близько 75 тисяч чоловік. У Подільському воєводстві в цей час існувало майже 70 громад. Найбільші з них знаходились у Меджибожі (1517 осіб), Шаргороді (1500 осіб), Сатанові (1000осіб), Дунаївцях (1129осіб), Хмільнику (1000 осіб), Браїлові (642 особи), Немирові (602 особи). Наприкінці XIX століття євреї складали 44% загального населення Подільської губернії.

З ХІІІ-ХІV ст. відбувався поступовий процес перенесення центрів проживання європейських євреїв із заходу на схід Європи, що було спричинено рядом подій економічного, юридичного та ідеологічного характеру. Таким чином територія Вінниччини, яка була на той час у складі Польщі, стала благодатною для тогочасного європейського єврейства. Переселенцям-євреям юридично затвердили ті професії, які вважалися «нечистими». Таким чином євреї, які займалися торгівлею і лихварством, не лише самі дуже швидко накопичували чималі багатства, а й створювали джерела прибутків для поміщиків — власників міст, які підтримували євреїв.

У 60–80 роках XVІ ст. почало зростати населення в містах Поділля, згодом деякі з них одержали Магдебурзьке право. Туди також ринули євреї: у Сатанів (1565), Хмільник (1565), Шаровку (1568), Стару Синяву (1570), Язловець (1578), Гусятин (1578), Сидорівськ (1578), Чемерівці (1578), Летичів (1581), Оринів (1582) та ін.

фото з книги В.М. Воловика "Етнокультурні ландшафти містечок Поділля"


Неприязнь до євреїв зростала, адже багато з них прийшли на терени України разом із поляками, отже, були представниками чужого режиму. Ось чому козаки у повстанні проти панства винищували іудеїв. На території Правобережжя першим потрапив у криваву різню один із єврейських центрів — Немирів. «За стінами фортеці тут засіло близько 6000 чоловік, серед яких були втікачі з інших міст. Тим часом інший загін напав на Тульчин, де оточили близько 2 000 євреїв. Їм запропонували на вибір: умерти або охреститись. Обложені відмовилися від хрещення. 1500 чоловік були забиті, а решта врятувалися», – вказано у праці "Єврейські хроніки XVII ст. Епоха Хмельниччини".

Катерина ІІ в Указі від 23 грудня 1791 р. затвердила: «смугу осілості» євреїв. Згідно з «Тимчасовими правилами» від 3 травня 1882 р., євреям було заборонено селитися за межами міст і містечок. Таким чином особливого розвитку набули єврейські штетлі. Термін «штетл» (з їдиш – «містечко») – це феномен, що розкриває особливий устрій соціального та культурного простору, в якому протягом XVIII–XIX ст. протікало життя переважної більшості єврейських громад на території Східної Європи. Ландшафт Вінницької області – це пагорби, балки, яри, річкові русла, які створили необхідне структурування простору.

фото galleryua.com

– Рельєф — це важливий критерій для формування особливостей розселення та господарювання. Широка річкова мережа та різноманіття ґрунтів вплинуло на умови життєдіяльності місцевого населення. Масштабність простору Поділля створювала відчуття свободи, що приваблювало різні етноси з первісних часів, – зазначає викладач Вінницького педагогічного університету Володимир Воловик.

Оскільки Поділля довгий час знаходилось у складі Речі Посполитої, то наприкінці XVIII століття польський етнос був одним з найчисельніших. Єврейська спільнота на Поділлі була третьою за чисельністю після українців і поляків. У XVI столітті у Меджибожі та Барі було зафіксовано найбільші єврейські спільноти. З 1532 року вінницькі євреї володіли землею, займались торгівлею, орендували корчми та млини. Завдяки єврейським спільнотам розвивалась міська культура Поділля, тому саме вони становили більшість міського населення.

Таким чином, можна сміливо стверджувати, що Поділля — це особливий багатокультурний простір, який визначився завдяки взаємопроникненню єврейської, польської та української спільнот, а також їхнім постійним протиставленням.


Головне фото: linetime.com.ua