Анастасія Бойко, село Побережне Вінницького району:

– В нашому селі під час Голодомору 1932-1933 років померло близько 100 людей. Тяжкі часи були! Дуже люди страждали. Якось прийшла з ясел, це так дитсадок називався, а бабця на городі сидить. Я до неї: "Бабуню, я дуже їсти хочу!" Та в плач. Нам якусь похльобку давали в тих яслах. Але, видно, не наїдались ми тим, бо весь час їсти хотілось. В ясла тільки мене взяли, бо не було чим дітей годувати. Старша сестра ходила в школу, а бабця дивилась за меншою. А батьки тим часом ходили працювати по радгоспам, щоб якійсь кілограм крупи заробити. Було таке, що зароблене зерно ми сховали у горщику, коли бригада прийшла податок збирати. То знайшли і забрали. Отак мучили людей ті партійці. Прийшлося йти батькам віяти солому зі скирди, щоб якусь горошину знайти. Або гнилу картоплю шукали на полі і мерзлі буряки. Акацію сушили, розтирали і млинці припікали. Або й сирову їли. У Вороновицю їздили міняти на продукти килими, рядна, хустки. Але було дуже небезпечно туди їздити, бо по дорозі могли обікрасти. Чула, що ті бандити, як тільки бачили трохи гладшу людину, то ловили, різали і їли. Десь на заводі таке було, під Вороновицею.

Софія Кухар, село Борівка Чернівецького району Вінницької області:

– Народилась у селі Гонтівка того ж району. В сім'ї росло семеро дітей. Я тоді навіть не знала, що таке є. Батько з матір'ю дуже трудящі були, то в нас завжди був запас харчів. І від нас приховували, що інші села вимирають. Мама дуже доброю була, підгодовувала всіх, хто просив їсти. Бувало наварить баняк борщу і баняк каші, виносить на вулицю, роздає. Ще корову ми мали, годувальницю. Це велика поміч в хазяйстві. В других селах скотину порізали, бо не було чим годувати. А наші батьки тримали. Мамин брат тоді був бригадиром у тих бригадах, що зерно збирали. Всі там були місцеві, то вони не лютували, останнє не забирали. Тому й люди вижили. Мало хто у Гонтівці помер від голоду. Пізніше вже казали люди, що над Дністром голод менший був. То всі туди їздили речі на продукти міняти.

Вінничанин Йосип Красовський народився у селі Дубовець Житомирської області.

– Наша сім'я вижила завдяки корові. Сіно було на зиму, то так корову й прогодували. І самі біля неї спаслись. Трохи ще картошки у нас було. А зерно мололи на жорнах, пекли хлібці. Кожен виживав, як міг. Але й багато бачили попухших та померлих, коли в школу йшли разом з 7-річним братом.

У роки голодомору на селах працювали "буксирні бригади". Вони мали виконували план хлібозаготівель на селі. З кожним роком плани підвищувались, а брати у селян вже не було що.

- Членам таких бригад надавалось багато пільг, щоб заохотити робітників займатися вибиванням продуктів у селян. За ними зберігалось робоче місце, право отримання житла без черги, давались надбавки тощо, - розповідає кандидат історичних наук Валерій Рекрут. - Деякі бригади не виконували план. А не виконували тому, що плани були завищеними. І ще іноді не могли знайти у селян заховане зерно. То інші бригади брали їх на "громадський буксир", допомагали шукати. Тому й називали їх буксирними. Знаходили зерно на цвинтарі у могилі. У стінах, де його замуровували, перемішавши з половою. Був випадок, коли знайшли борошно та пшоно в очереті на річці.

За рідким виключенням вдавалося сховати так, щоб не знайшли. В селі Осіївка Бершадського району Іван Кукурудзяк насипав зерно у глечики, засмолив їх, заніс до ставка й опустив у воду. А Михайло Ільченко викопав у шопі яму, висипав туди зерно, вкрив дошками. Потім присипав землею і накрив зверху гноєм. Зерно пахло гноєм, але завдяки йому голодна сім'я врятувалась.

– "Ударникам" з буксирних бригад дають премії 500 та 1000 карбованців. Вони працюють на селі постійно. Одна бригада змінює іншу. Набирають у бригади й колгоспників. Бувало, той обшукує хату в одному селі, а у нього вдома, в сусідньому селі, інша бригада теж забирає рештки продуктів, - продовжує Валерій Пилипович. - Один із членів буксирної бригади розказував: "У нас триста дворів, які розбили на 5 штабів, кожна бригада робила обшук на своїй дільниці. Направляли в штаб заарештованих, які не виконали заготівлю, де над ними розправлялися співробітники району. Невиконавців вночі водили від штабу до штабу. Відпустивши додому, тут же заарештовують і знову водять його по штабам. Так не давали спати місяць... Рікою лилися сльози, крик, стогін". Також якщо село не виконувало плану по хлібозаготівлі, то його записували на "чорну дошку". З сільського магазину все вивозилось. І гас, і сірники, і продукти. А до Москви і Ленінграду в цей час відправляли "червоні ешелони" з продовольством.

В 1933-му році під час чергового об'їзду районів вінницькою партійною номенклатурою, з'явилась вказівка вилучити у селян й м'ясорубки.

– Було виявлено, що одноосібниця Гончар з села М'ясковка Крижопільського району скосила у себе на городі жито. І це тоді, коли косовиця тільки-но почалась, - значилось у листі з приводу цього випадку. - Зразу ж його перемолола на м'ясорубці, напекла хліба, пирогів і пішла продавати на базар. При тому заявила, що державі хай інші хліб здають.
М'ясорубки називають новим небезпечним методом ухилу від хлібоздачі.

– М'ясорубки замінили знищені в минулі роки жорна. І нам не можна пропустити повз вуха цього нового способа класового ворога в боротьбі з нашими міроприємствами, - підкреслюється у листі.

Дослідник Голодомору на ВІнниччині, кандидат історичних наук Володимир Петренко зауважує, що м'ясорубок у селян було дуже мало:

– В основному, вони були у містах і містечках. В селах тримали жорна, - розповідає він. - Але й вилучення жорен владі було замало. Стали ще й м'ясорубки вилучати. Хоча ті були у трохи заможніших селян, які вміли краще ховати продукти, і могли якось виживати. А колгоспники якраз у голод більше всіх потерпали. У них майже нічого не було, і те, останнє, в них забирали.

Фото: Тетяна Щербатюк