Vlasno.info продовжує серію матеріалів "Вінничани відверто, без цензури, про життя..." у рубриці Персона. Це життєві історії незвичайних людей, які живуть у Вінниці. Ми пишемо про тих, хто не побоявся докорінно змінити своє життя на краще. Хтось з них справдив свою мрію та допомагає тепер іншим, хтось врятував власне життя і присвятив себе волонтерству. Усі вони зробили відомими наше місто, але мало хто знає, яким був їх життєвий шлях та які труднощі вони подолали. Кореспондентам Vlasno.info герої розповідають відверто про те, що приховується у самому серці, але завдяки незламності духу змінює світ на краще.



Сьогодні на чашку кави ми запросили ще одного незвичайного вінничанина. Паства звикла бачити його у рясі та з кадилом під час відправлення літургії. А студенти, митці та друзі — у костюмі з метеликом чи джинсах і светрі. На інтерв'ю він узагалі приходить із рожевими навушниками у вухах, про які в ході розмови скаже: "А чому ні? Що в цьому поганого?". Священик, диригент жіночого хору "Соломія", співак, організатор соціальних проектів та історико-паломницьких мандрівок, дослідник історії храмів Поділля, викладач — все це про 29-річного вінничанина Назарія Давидовського.

Минулої зими Назарій став відомим на всю країну завдяки флешмобу #Щедрик100challenge, який він оголосив у соцмережі на честь століття виконання пісні в обробці Миколи Леонтовича. Хори зі всіх куточків України переспівували "Щедрика" і висилали Назарію відео зі своїми виступами. Згодом до проекту приєдналися й інші країни і флешмоб вийшов на міжнародний рівень. Загалом Назарій отримав більше сотні варіантів виконання "Щедрика" з України і закордону.

Крім того, Назарій досліджує історію храмів Поділля і біографії священиків. Веде сторінку Історичного відділу Вінницької єпархії у соцмережі, де і публікує світлини храмів. Цього року організував дві історико-паломницькі поїздки діючими та забутими монастирями Вінниччини, в тому числі і до підземної церкви у селі Яришів Могилів-Подільського району.

"Я б не зміг бути лише священиком"

Назарій Давидовський — священик у третьому поколінні: його дід теж був священиком, а з батьком він і сьогодні править службу в одному храмі.

— Діти завжди наслідують своїх батьків. І в дитинстві я теж грався "у батюшку". Брав пелюшки та одягав на спину, спереду рушник був як єпітрахіль, а брязкальця — кадилом. Але батьки мене ніколи не примушували стати священиком, — пригадує Назарій.



Назарій з батьком Агафангелом під час служби 

Однак зауважує: точно пам'ятає момент, коли прийшло бажання стати священиком і чому:

— Я тоді навчався на першому курсі Київського національного університету культури і мистецтв за спеціальністю хорове диригування. В людини завжди відбуваються якісь зміни. І мабуть, це був перехід від юнацтва до самостійного життя. Дуже яскраво це пам'ятаю: ніби все перевернулося в душі. Виникло бажання прийняти сан. Але базувалося воно на дуже високих, масштабних цілях: як краще послужити Богу, людям, суспільству. У служінні я бачив не лише момент самореалізації, а й можливість розкриття власної ідентичності. Але не заради власних амбіцій. Кажуть, ти є знаряддям Божим у його руках і от мені хотілося бути цим знаряддям, — пояснює священик.

І хоч на запитання, чи трапляються у його житті містичні історії, Назарій відповідає: "Ні", однак у моменті його висвячення у сан все ж є чимало цікавих збігів.

— Перший ступінь священства — це диякон. Мене рукопоклали в диякони 29 вересня 2013 року у Спасо-Преображенському соборі Вінниці. А коли я прийшов додому і став переглядати документи, то побачив, що мого дідуся рівно 72 роки тому цього ж дня рукопоклали у священики. Я не очікував і не планував! А священиком я став 27 жовтня цього ж року на свій День ангела. Рукопокладення мало бути в інший день, але я захворів і воно перенеслось. Тепер мені здається, що це — Божий промисел, — каже священик.

"Перелом" свідомості
Назарій розповідає, що прекрасно розуміє, як дехто сприймає священиків зі сторони: мовляв, вони мало працюють і багато їдять. На цій фразі сміється.

— Я не скажу, що це праця, це — служіння. Але воно непросте. Одна справа, коли ти спілкуєшся з людьми просто так. А інша, коли вони приходять до тебе на сповідь. Це не викликає якоїсь відрази, навпаки — внутрішнє співчуття до цієї людини. Але коли тобі 25 років, до богословських знань потрібен ще й життєвий досвід. Для людей старшого віку ти шукаєш втішливих слів. І на перших етапах це дуже важко. Це примушує тебе дуже широко дивитися на світ. Людські долі дуже різні, зустрічається багато поламаних. Треба навчитися співпереживати людині, любити її, вміти засуджувати не саму людину, а її гріх, як негативний вчинок.


Шлях від мирянина до священнослужителя у Назарія виявився непростим. Передовсім психологічно і морально: потрібно було вчитися заново сприймати священство, віру, молитву, релігію.

— Мені доводиться періодично зустрічатися з людьми смертельно хворими на онкологію в передсмертні дні, години, сповідати їх. І тут теж потрібно навчитися по-новому вірити в Бога, в його промисел, в те, що ця хвороба саме для цієї людини і її спасіння щось несе. Ми не можемо до кінця зрозуміти своїм мисленням і своєю логікою рішення Бога, маємо лише довіряти. Віра — це ще й і довіра.

Поринувши у роздуми, Назарій забуває про своє лате на столі. Хоча кава — ще одна пристрасть священика. За чашкою цього запашного напою він, каже, любить вести бесіди зі старшими священиками: про їх життя і погляди, а також — музику, мистецтво, релігію. Шукає підтримки для зміцнення своєї віри у тих, хто пройшов через гоніння за радянських часів.

— Дуже цікаво саме від них почути цю мудрість. А взагалі треба формувати позитив довкола себе. Якщо будеш позитивним, але бачитимеш і недоліки, ти зможеш жити. Знаєте, як кажуть: рожеві окуляри розбиваються склом всередину. Не треба вводити себе в ейфорію, треба бачити все.

Про "завоювання" пастви і компліменти жінкам

Від наступного запитання — як на молодого та привабливого священика реагують у пастві, особливо жінки, — в очах Назарія спалахують іскорки: мабуть, його про це питають вперше.


— Спочатку було важко завойовувати авторитет серед людей, — зізнається священик. Я ж у цьому храмі і на кліросі співав, і читав, і всі мене знали, як Назара, сина священика. А тут раз — і просто Назар стає отцем Назарієм. В перші рази старші люди з хвилюванням ішли до мене на сповідь. Особливо я це помічав у Великий піст. Бачив, що до батька черга на сповідь значно більша. І це був момент прояву довіри. Знаю, що мої парафіяни спочатку думали, що молодий батюшка почне їм "рознос" робити, казати, що усі вони грішники. Але в мене ніколи такого не було. Знав, потрібен час, аби здобути довіру серед людей. І мене це навіть не гнітило. Хоча, і мені було важкувато, адже іноді під час сповіді ти не знаєш, що тобі скажуть і що на це відповісти. Але пройшов рік-два і, бачу, люди до мене звикли, — посміхається Назарій.

Перед відповіддю на другу частину питання про увагу жінок священик на хвильку задумується, а тоді розповідає:

— В мене майже 60 дівчат-студенток на курсі. І ще чимало жінок мене оточує в педагогічному колективі. Не знаю, але я ніколи не відчував наскільки я симпатичний, гарний. В хорошому сенсі відчуваю добру симпатію до людини. Можу сказати комплімент жінці про те, що у неї гарний шарфик чи спідниця. Вважаю, це нормальним і природним. Адже для кожної жінки важливо бути гарною, відчувати себе щасливою. Ми ж помічаємо ці речі, але чомусь стараємось про них не говорити, замовчуємо. А чому про це не сказати? І людині приємно від цього. Я б не сказав, що потерпаю від таких речей. Мабуть, я дистанціююсь і абстрагуюсь. Якщо ж говорити про студенток, то з ними маю бути в певній мірі навіть тінейджером, щоб бути на "одній хвилі".

Проте, у такої бурхливої суспільної діяльності є і зворотній бік: Назарію деколи доводиться чути від старших колег зауваження.

— Може, комусь здається, що я граю на публіку. Деякі священики закидали мені: "Ну як ти можеш: у піджаку, з дівчатами співаєш? Ти ж батюшка, що це за бісовщина?" (Назарій робить паузу) А чому не можна? Де написано, що не можна? Для мене це все є природним, я людина, яка не може займатися суто однією діяльністю. Не можу всидіти на одному місці, для мене це все-одно що заіржавіти. Мені потрібні нові враження, спілкування, новий досвід. І це — життя. В церкві відчуваю себе природно. В коледжі я можу і посміятися, і пожартувати, і придумати якісь молодіжні штучки — і це для мене теж природно, — запевняє Назарій.

"Молодіжні штучки" проявляються у Назарія і в одязі. Розповідає, що любить сучасний одяг, в тому числі і порвані джинси та футболки з яскравими принтами.

— Я нікому не забороняю жити так, як він хоче, і сам маю право на власну самоідентичність. Не потрібно себе вводити у якусь заляканість. Один мій колега колись побачив мене, одягнутого у червоні штанці і якусь футболку: " Я вами захоплююсь, ви ламаєте стереотипи!". Так, їх треба ламати, показувати, що церква — не щось мертве, що вона жива.

Весь в батька

Проте, така "несхожість" на інших виникла не на порожньому місці. Батько Назарія — протоієрей Агафангел теж свого часу ламав стереотипи. Тому сина підтримує.

— Мій батько теж одного разу "порвав свідомість" людям. Це був 1993 чи 1994 рік, наша державність лише зароджувалась. Свого часу батько вчився у консерваторії, був регентом хору. Яскраво пам'ятаю з дитинства, як він слухав американські гурти. А "розрив свідомості" стався, коли батька запросили до Вінниці посвятити прапор України в кіноконцертному залі Райдуга. Він освятив прапор і тут же, в рясі, сів на сцені за рояль і заспівав свою пісню. У людей був шок: батюшка у рясі за роялем, грає і співає. Його мати, моя бабуся, дуже через це переймалася, мовляв: як це так. І тут люди довкола неї починають захоплюватися ним. А вона як почула, то зразу: "Це мій син". Тому мій батько теж прогресивний. У 90-ті роки він на вірші багатьох наших поетів писав пісні. До нас завжди приходили якісь поети, композитори. Приїжджав Павло Зібров, з яким батько жив в одній кімнаті в гуртожитку. Часто пили каву, грали, співали, розмовляли до ранку, — пригадує священик.


Зараз у Назарія теж є чимало задумів, які, втім, він не спішить розкривати. Має організувати ще одну історико-паломницьку поїздку до унікального храму в один із райцентрів області. Готує музичний проект з ді-джеєм. Має в думках упорядкувати архівні фото і документи і видати книгу про храми Поділля, біографії священиків. Розмова з Назарієм наштовхує на чимало роздумів, зокрема про стандарти і те, хто їх встановлює, чи варто їх наслідувати і коли потрібно змінювати. Назарій своїм прикладом показує, що проявляти себе, розвиватися і робити хороші справи можна, будь-де, будь-коли та за будь-яких умов.

Фото Тамари Тисячної та зі сторінки Назарія Давидовського у соцмережі "Фейсбук"