Нещодавно золоте весілля відсвяткувала чудова пара зі Стрижавки Зінаїда та Михайло Дідики, які можуть стати чудовим прикладом для багатьох сучасних сімей. Пара пронесла свої почуття через все життя, за півстоліття вони пережили разом безліч хороших та не дуже моментів, але завжди підтримували та берегли одне одного. Поспілкувалася з подружжям кореспондентка Vlasno.info.

На святкуванні золотого весілля лунало безліч тостів та побажань. Раділи їхні сини з дружинами та онуки. Було багато любові та романтики, пара знову танцювала свій перший весільний танець та цілувалась під крики «Гірко!».

– Після навчання я працювала за направленням акушеркою в селі Мервинці. Ще на той час воно було дуже маленьке, його можна було назвати забитим. Мішу туди також відправили працювати завідуючим. Я до сьогодні пам'ятаю день нашого знайомств – 24 березня 1964 року він зайшов у хвіртку нашої лікарні. Ми з колегами прийняли його за якогось ревізора, який приїхав перевіряти нашу роботу. Потроху ми почали з ним більше й більше спілкуватись, між нами почали зароджуватись якісь духовні почуття, – розповідає пані Зінаїда. – Потім у мене дуже захворіла мати й мені довелось їхати додому в інший район. Восени Міша пішов у армію. А перед тим він приїхав до мене й просив, щоб я приїхала його проводжати. У той час було прийнято, що якщо дівчина проводжає хлопця, це означає близькі стосунки, а оскільки в нас таких стосунків не було, я не поїхала його проводжати. Правда, Міша на мене й не ображався.

Усі три роки, поки Михайло служив у армії, він постійно писав своїй коханій Зіночці. Щомісяця він відправляв їй листи, в яких писав, наскільки вона йому дорога, як сильно він її любить, як хоче її швидше побачити. Михайло й до сьогодні зберігає пачку листів, які отримував у відповідь.

– Коли вже служив третій рік, Міша приїхав до мене у відпустку на новорічні свята. Пам'ятаю, як привіз мені червоні німецькі чоботи та статуетки ведмедиків. Це був символ того, що він – Міша, а я його дочекалась, і тому він привіз мені ведмедиків. Тоді він мені запропонував, щоб ми розписались, а десь восени зіграли весілля, адже якщо я чекала майже три роки, то ще й почекаю цих дев'ять місяців до весілля. Але його відправили служити в Німеччину. Мене так здивувало, що він почав мені писати ще частіше. Через день я отримувала свіжі листи й ледь встигала йому відписувати. У листах я завжди отримувала вирізки з німецьких газет і якусь особливу листівку. У мене навіть є альбом, в якому я зберігаю ці листівки, – розповідає Зінаїда Антонівна.

Зінаїда поїхала після весілля працювати до Михайла в Німеччину, дуже боялась залишити рідну землю, та любов була сильнішою. Там вони прожили разом шість років, там народився їхній перший син Олександр.

– Після Німеччини ми переїхали у Вінницьку область – у село Медвеже Вушко. З часом народився в нас іще один син Валентин, якого мені Міша допомагав бавити. Потроху працювала в дитячому садочку, а через 13 років влаштувалась працювати в дитячу обласну лікарню, – каже пані Зінаїда. – Багато всього було в нас, головне не переставати щиро любити й оберігати одне одного, тоді все буде у всіх добре.

Вітаємо щасливе подружжя Дідиків з їхнім золотим весіллям! Бажаємо здоров'я та вічного кохання.

Фото: Vlasno.info