Про те, як завершити війну, розповів режисер фільму про добровольців.

Леонід Кантер, режисер фільму «Добровольці Божої Чоти», пішов на Донбас, бо думав, що все буде, як на Майдані – кожен максимально викладатиметься заради перемоги. Але керівництво бачило це по-іншому. Незадоволені перейшли в інші батальйони, в котрих поєдналися козацька вольниця та висока дисципліна. Леонід зрозумів, що можливості бійця Національної Гвардії – мізерні, порівняно з тим, що він здатен зробити. Пішов «у запас» та розпочав зйомки фільму.

Стрічка знімалася на базі «Добровольчого Українського Корпусу», в Пісках, в Донецькому аеропорту з вересня 2014 року до кінця грудня.

– Чому українцям потрібно подивитися цей фільм?

– Він принципово змінить їхнє уявлення про ситуацію на Сході. Те, що бачили у новинах – це одне, але побачити це в триванні, в житті, в емоціях – то вони більше відчують хлопців, що зараз там знаходяться, зрозуміють їх та мотивацію їхніх дій. Не думаю, що після цього фільму українці зможуть залишитися байдужими.

– Звідки назва фільму?

– Це назва пісні Олексія Бика «Добровольці Божої Чоти». Олекса – боєць Добровольчого Українського Корпусу, журналіст, мій друг, з яким зустрілися на Сході. Я знав, що він грає на гітарі, попросив його чогось новенького заграти. Він і виконав цю пісню, вже в Києві задумалися на аранжуванням твору (тут варто згадати сприяння та поради лідера гурту «Сокира Перуна» - Авт. ) та зробили його, так би мовити, основною темою фільму. Зараз ця пісня – своєрідний гімн добровольців.

– У фільмі використана музика гурту «Кому Вниз». Чому саме цей гурт?

– Тому, що вони в цьому напрямку і створювали музику вже багато років. Зараз все просто співпало в часі, наші дороги зійшлися одночасно. Як і решта творців фільму: хтось займався графікою, хтось документальним кіно, хтось звуком – і тепер ми зібралися в таку потужну команду.

– Леоніде, знайшов для себе відповідь на запитання: «Чому не вистояв бетон?»

– Війна – це справа затятих. Але вже в жовтні відчувалося, що аеропорт рухне. Частина конструкцій в старому терміналі були в нікудишньому стані. Кожного дня по кілька годин ГРАДи сипали, танки гатили. Було зрозуміло, що бетон не вистоїть рано чи пізно. Але шкода, що це сталося так раптово.

Люди почали воювати не «за», а «проти». Вони повстали. Після перемоги з'явилися можливості, але територію свободи потрібно захистити. Варто пам'ятати, що війна йде не лише зовнішня. Війна існує і внутрішня: є багато осіб всередині країни, які Україну ненавидять, бачать її лише колонією. Але якщо хочемо змін – неважливо, хто буде при владі. Все в наших руках. Питання в тому, як ми мінятимемо цю країну. Зараз така можливість є, бо цю можливість обороняють, найперше – добровольці, які є величезною мотивацією для армії. На фронті – окрема країна.

– Що вас найбільше вразило та що залишилося поза кадром?

– Поза кадром залишилися півтори дні зйомок у аеропорту – не відкрилася флешка. Пам'ятаю випадок, коли одному десантнику стало зле (на кшталт мікроінсульту, «загорнулися» язик та руки), хлопці його доглядали, як рідна матір. Вологою ганчіркою протирали обличчя, примовляючи: «Братику, тримайся». А потім він прийшов до тями і каже: «Я – ваш тягар». Командир з позивним «Дєрзкій» підходить і каже: «Ти що, який тягар?! Ми ж всі тут заради одного!». А я стою з камерою в руках і відчуваю вже комок в горлі від цієї сцени, потужний момент до сліз. Знаю достеменно, що цей боєць вижив. З ним все гаразд. А одного бійця не могли знайти кілька днів. Потім в когось задзвонив телефон. Ми переглядалися, шукали джерело звуку. Знайшли 200-го. Лежав під стільцями, не бачили його кілька днів, бо була темрява.

– Як завершити війну?

– Війна – це не лише зброя. Зброя – це лише візуальне відображення, апогей боротьби, коли бачимо автомати, кулі, смерті. Та інша війна триває вже багато років досить потужно проти жлобського, свинського, експлуататорського, споживацького бачення деяких людей. Дуже багато з них вже змінилося. Варто розуміти: якщо ми сприйматимемо кожен куточок цієї країни, кожен її метр, як свій дім – буде класно жити.