«Я багато бився з людьми, не завжди за жінок, іноді просто — за грамоту чи медаль», —  сміється Дмитро Лазуткін

У мистецьких колах його знають як поета, автора семи поетичних збірок, постійного учасника різноманітних поетичних фестивалів. Але пересічні українці можуть почути його і зовсім у іншому амплуа: Дмитро коментує усі боксерські поєдинки за участі українських спортсменів та є ведучим програми "Великий бокс".

Дмитро Лазуткін і сам займався спортом, вигравав двічі на "Козацькій добі", він — чемпіон України з козацького двобою, а на Кубку світу з кікбонсингу і кік-джитцу отримав бронзу.

 — У мене був тренер, затятий рибалка, — розповідає Дмитро, — той мотивував нас таранькою. Якщо якийсь чемпіонат міста чи області виграв, то можна було три-чотири чехоні додому принести.

Коли Дмитро Лазуткін поза увагою аудиторії, в нього є простір творити. Про своє дозвілля пан Дмитро жартує:

 — Як проводжу час? Як і всі — я їм. А ще — коментую бокс. Якщо ви бачили бої Усика, Кличка, чи інші, що на центральному телебаченні транслюються, то український коментатор нашого боксу та інших єдиноборств — це я.

Дмитро коментував Олімпійські ігри, зізнається, що багатьох спортсменів знав особисто, вболівав за них, але завжди дотримувався правила, що коментатор має бути безпристрасним, хоча це і нелегко.

 — У мене є багато друзів, які дивляться футбол і від нього шаленіють, а я вмикаю який-небудь чемпіонат Європи і мене аж "тіпає", а ніхто цього не розуміє, на жаль.

Щодо поетичних боїв, Дмитро і тут серед перших, він — чемпіон України зі слему. Слем — досить поширена розвага серед поетів, це змагання у поетичних читаннях, коли кожен поет намагається найбільш артистично представити свої вірші, а суддями виступають глядачі.

 — Раніше я із задоволенням модерував проект клубу митців,  — говорить Лазуткін,  — їздив з ним в інші міста, де влаштовувалися поетичні батли, слеми, але з приходом війни в Україну припинив такі поїздки, бо вирішив, що це не на часі. Хоча якщо люди запрошують, то чому ні.

Саме тому Дмитро і їздив на Схід, відвідував мешканців звільнених міст, яким, разом з іншими поетами читав українські вірші. Поетичні добровольці відвідали зі своєю ініціативою ряд міст, і з радістю констатували: на їхні виступи збиралися повні зали глядачів.

 — Оті совєцькі бабушки, їх уже нічим не викоріниш, вони до смерті чекатимуть відродження радянщини. А от молодь, ті, хто народився в незалежній Україні і не знає "совка", вони приходили до нас з українськими, і навіть з червоно-чорними прапорами, спілкувались і запрошували ще. До цих потрібно їздити, і не можна їх залишати напризволяще.

Дмитро Лазуткін і сам перейнявся війною, написав багато віршів про буремні часи сучасного українського відродження. Найвідоміший твір - "Реквієм", він завоював шалену популярність в інтернеті, його покладено на музику. Сам Дмитро каже, що це тяжкий вірш і йому завжди боляче його читати, але щирі слова цього твору проникають у самі серця українських патріотів, тож можемо запевнити поета: він робить чудову справу.

РЕКВІЄМ

За законами математики –
Мінус доля на мінус час...
Небо ридма ридає, солдатики,
Небо ридма ридає по вас.

Хтось звіряв на мапі маршрути,
Хтось дививсь на зорі з печер...
Нерозкритими парашутами
Називатимуть вас тепер.

По розмоклій траві розкидано,
Збиті сонця, немов бурштин.
Нині небо ридає ридма,
Диким полем гірчить полин.

Батьківщина або територія...
Кожен сам обирає шлях.
Запікається кров'ю історія,
Мов у дерево входить цвях.

Ваші хрестики, ваші прихистки,
Ваша правда, ваш сум і щем...
Так лягло – згідно правил балістики,
Так розквітло німим вогнем.

Ще чекають вас, ще вимолюють,
Ще ковтають рядки новин
І виколюють очі колами
Цих роз'ятрених Україн.

І нічого крізь сльози не видно
І біліє надтріснута вісь...
Нині небо ридає ридма,
Зі свічок осипається віск.

Вже за все перед Богом прощені
Линуть ангели-дембеля...
Засинайте спокійно, хлопчики,
Це навічно ваша земля.

НЕМА

розставляв прапорці заплітав тенета
десь і сам блукав ніби дикий звір
а вона питала: ну де ти? де ти?
я кохаю тебе повір

а вона дзвонила йому надвечір
не чекаючи поки подзвонить він
і кохання тримало її за плечі
й кошеня звивалося біля колін...

і птахи що у сни її залітали
і вогні що з'являлися і не зникали
і цілунки котрими ловила тишу
обертались на гру – божевільну і хижу
але билося серце
і в серці лунало:
мала я ніколи тебе не залишу

він шукав пояснень робив зауваження
доки сонце сідало над житломасивами
а вона все ловила якісь відображення
бо їй просто хотілось чогось красивого

він казав – ми ніколи не станемо іншими
він благав дочекайся а там побачимо
їхні ночі були показово грішними
аж настільки що не вимагали пробачення

але справжня ніжність нічним експресом
пролітає лишаючи присмак болю
він приходив невчасно прощався весело
говорив – щось назавжди єднає нас із тобою

заганяв себе у шаленім русі
ніби світ чужий ніби світ – тюрма
та одного разу кинув усе й повернувся
а її нема.