Вінницька художниця Юлія Гушул подарувала глиняній хатинці у маленькому селі на Вінниччині друге життя: побілені стіни мисткиня прикрашає орнаментами.

Юля родом із живописного містечка Вижниця Чернівецької області. Батьки навчалися у тамтешньому училищі декоративно-прикладного мистецтва: тато на відділені декоративної обробки металу, мама – на вишивці. В дитинстві багато часу проводила в Карпатах зі своєю бабусею, теж художником з вишивки.

– Я вишивала разом із нею, перемальовувала візерунки з старовинних сорочок в свій альбом, годинами переглядала книжки з яскравими гуцульськими візерунками, перебирала кольорові нитки, – згадує Юля. – Все це не пройшло даремно: коли в 25 років почала малювати, всі накопиченні враження почали різним чином проявлятися в моїх роботах – в темах, кольоровій гамі, принципі побудови малюнків.

Після закінчення школи розпочалося навчання у Києво-Могилянській академії на факультеті інформатики. Однак із програмування у дівчини не склалося. Вже на друому курсі розпочала писати статті у різні столичні видання, а після закінчення Могилянки влаштувалася редактором в київський журнал «Афіша», де пропрацювала п'ять років. Потім була головним редактором видання, присвяченого дизайну кухонь та ванних кімнат. Після народження першої доньки Єви переїхала у Вінницю й зробила невеличку перерву в своїх журналістській діяльності, під час якої багато малювала. Зараз віддалено працює редактором київського журналу «Архідея» і паралельно займається своїми мистецькими проектами.

– Коли почала малювати?

– В дитинстві я багато малювала, мріяла стати художником. Але потім переміг страх перед білим аркушем. Я надовго закинула малювання. Аж доки в 25 років друг не подарував мені фарби, і на порадив малювати, не задумуючись про результат: просто вимкнути мозок і медитувати. Це спрацювало! Коли почала так малювати, зрозуміла, що дивовижні образи вже давно чекали, поки я візьмусь за пензлик: вони самі з'являлися на папері й казали мені: "Привіт". А я ж завжди думала, що в мене немає фантазії!

– Коли ідея розмалювати хатки з'явилася?

– Півтора роки тому за оголошенням в Інтернеті я придбала стару і занедбану хатку-мазанку в невеличкому селі Канава на Тиврівщині (маленького подвір'я наволо будинку у Вінниці мені було вже замало: захотілось на природу). Головним аргументом на користь покупки була річка Південний Буг, що там протікає. Не така як у Вінниці, а ще більш живописна, з порогами і величезним камінням, художньо розкиданим у воді та на березі. Минулого літа до розмальовування хатки справа не дійшла, бо її треба було ще мастити й мастити. Оскільки ми бували там наїздами по два дні, то справа затягнулася аж до холодів. А ось цього року «полотно» було вже готове. Одного вечора я нарешті відчула непоборну потребу прикрасити побілені мамою стіни яскравими малюнками. Через кілька годин, коли стемніло, перша квітка з очима вже була майже готова. Оскільки село Канава – це культове місце рибалок, другим малюнком стала велика риба: їй знайшлося місце біля вхідних дверей. А ось по центру фасаду, між вікнами, я намалювала малюнок, в якому поєдналися елементи з двох попередніх малюнків: очі, тюльпани, риби. Місце над вікнами прикрасила пташками з ягідками в дзьобиках.

– Яке значення мають орнаменти, якими прикрашаєш хатки?

– Поки що я розмалювала тільки свою хатку в селі і один поверх бічної стіни бібліотеки №1 у Вінниці (у рамках проекту :::СТЕЖКА::: агенції подій АртПоле - ред). В першому випадку малюнки можна сприймати, як обереги. В другому я спробувала втілити свої враження від кримських оповідань Коцюбинського: в мене вийшли риби-гори з хвостами-квітами й головами, зануреними в море.

– Ти купила хатку в Канаві самотужки, за свій кошт?

– Так, вона коштувала приблизно стільки, як сучасний мобільний телефон.

– Чи не було пропозицій від влади зробити якийсь крутий проект?

– Коли я виклала перше фото канавської хакти в соцмережах, воно несподівано викликало бурхливу реакцію. Я отримала схвальні відгуки від людей зі всього світу. Але ніяких пропозицій мені ще не надходило, тим більше – від влади. Мабуть, не варто чекати пропозицій від когось: треба діяти. Мрію влітку влаштувати в Канаві фестиваль наївного мистецтва – білих стін й занедбаних хаток по селу ще багато. Як було б гарно, якби різні художники прикрасили їх своїми малюнками!

– Яка ідея розпису хаток? Що покликаний донести цей твій проект?

– Розписуючи будинки, я прикрашаю наше повсякденне життя яскравими і теплими образами, які здатні підіймати настрій, надихати, наштовхувати на роздуми. Наприклад, хатка в Канаві тішить всіх місцевих жителів, про що вони мені постійно говорять. В селі дуже багато закинутих, розвалених будинків, від чого виникає відчуття занепаду. А моя хатка, навпаки, додає оптимізму.

«Гокова в тебе, Юлька, буде хата. Буде в гоко впадати», – сказала сусідська бабуся Онися Терентіївна, коли застала мене за малюванням третього малюнка. Думаю, виділити своє житло з поміж інших – це і є найголовнішою причиною, чому в Україні раніше розписували хати і починають робити це зараз.

– Чи не виникає бажання розмальовувати на замовлення?

– Якщо буде цікаве замовлення, яке буде повністю співпадати з моїм світоглядом, я з задоволенням за нього візьмусь.

– Скільки всього вже розмалювала?

– Якщо говорити про будинки – то два: хатку в Канаві й частину бібліотек №1 у Вінниці. А взагалі я розписую все, що бачу – одяг, браслети, склянки, пляшки, подушки. Головне – побільше вільного часу.

– Що таке оселя у твоєму розумінні?

– Це місце, де ти можеш бути собою. Де затишно, безпечно, спокійно. Де тебе оточує все, що ти любиш. Куди ти завжди повертаєшся, де б не був.

– У якій оселі ти виросла?

– Перші два роки я жила з батьками і бабусею в невеличкій однокімнатній квартирі в центрі Вижниці, де мене оточували книжки про мистецтво і гуцульська вишивка в усіх її проявах. Потім з батьками переїхала в Вінницю, в будинок, який майже самотужки збудувала на Старому місті друга моя бабуся, мамина мама.

– Який найзатишніший куточок в домі для тебе?

– Саме в моїй оселі зараз це кухня, яка за сумісництвом є також невеличкою вітальнею і моєю майстернею.

– Розмальована хата — це данина українській культурі чи оберіг?

– Скоріш за все, це можливість проявити назовні те, що знаходиться у мене всередині. При цьому це ще одночасно і оберіг, і декор, і спроба відновлення українських традицій, що мене ще з дитинства приваблювало.

Фото надані Юлією Гушул