Ірен Роздобудько: «Там, де читають книжки, там нема війни»

Ірен Роздобудько - відома українська письменниця та журналістка, вона є автором тридцяти художніх книг та сценаристом семи повнометражних стрічок. Її романи із захопленням читають мільйони прихильників по всьому світу.

В 2014 році на широкий екран вийшов повнометражний фільм українського виробництва "Поводир" режисера Олеся Саніна. Ірен Роздобудько стала співавтором сценарію до цієї картини, яку Національний оскарівський комітет подав до розгляду на нагородження міжнародною кінопремією "Оскар".

- Після прем'єри фільму «Поводир», про Вас заговорили, як про чудового сценариста. Чи збираєтеся й надалі торувати цю ниву, і як взагалі вийшло так, що Ви прийняли участь у цьому проекті?

- Взагалі-то на моєму рахунку вже сім фільмів, починаючи з 2008 року, перший фільм був «Ґудзик».

Щодо «Поводиря» - я є співавтором Олеся Саніна. В 2008 році він до мене звернувся з чудовою історією, і з цим сценарієм, першоджерельним, ми з ним виграли конкурс «Коронація слова» в 2011 році. На цьому моя робота над цим сценарієм закінчилась, бо він був цілісним, таким як на той момент він мав бути.

Потім минуло вже чотири роки, звичайно там додалися сценаристи, і сценарій був змінений так, як бачить режисер ту історію. Від мене залишились лише певні мізансцени, певні шматочки, таке буває.

- «Поводиря» номінують на «Оскар». Ви поїдете на церемонію?

- Ні, ви знаєте, я вже чула, що він не пройшов ту комісію, нещодавно була така інформація. І я вважаю, що сценарист не є головним у кінопроцесі, він створює першоджерельний продукт, а вже далі ним розпоряджається режисер.

І тому я ніколи не присутня при зйомках, щоправда двічі я була під час зйомок у Володі Тихого, це на «Гудзику» і на іншому фільмі за моїм за моїм сценарієм. А взагалі-то я не впадаю в такі амбіції.

- Коли Ви були присутні на зйомках, Вам сподобалося, як Ваш фільм знімають?

- Ну от, скажімо, фільм «Ґудзик», я там навіть не просто була присутня – я навіть знялась в епізоді. Я грала там хазяйку картинної галереї, одну хвилинку побула на екрані, після того я сказала, що я не хотіла би бути актрисою.

- Це та героїня, яка була з декоративним поросям на мотузку?

- Так, це та історія: один епізод на одну хвилинку знімали п'ять годин, я вимучилася, виснажилася, і подумала, що краще мені бути по той бік камери, ніж мучитися в кадрі.

Володя Тихий придумав мені це поросятко, якого не було в сценарії, і воно страшенно верещало на всю вулицю. Люди почали викликати міліцію, ніби то знімальна група збирається повечеряти поросятком і ріже його. Я була в гарній вечірній сукні, яка там і рвалась, і це поросятко мене тягнуло мене в інший бік. Це була ціла проблема, тому я так розпрощалася з мрією бути актрисою.

- Вам доводилось відвідувати напевно багато міжнародних заходів літературних. Яке ваше враження – там є література, чи це більше світські події?

- Ні, за кордоном це потужна освітянська акція. Ми були у Франції два роки тому, і цей захід відбувався у велетенському приміщенні, там була купа видавництв, ми відчули що книговидання – це не тільки захоплення читацьке, це ще й потужний книжковий бізнес. Що дуже потішило, це те, що книжка, як і кіно - дві великі індустрії, які треба розкручувати на державному рівні.

Тобто, це дуже серйозні заходи. Власне, у нас є львівський форум, який сприймається серйозно. Але дуже тяжко виживають люди, які організовують його.

- У столиці є Книжковий Арсенал, а от у регіонах з цим як?

- В Україні я досить часто буваю на книжкових заходах. Це, скажімо, після Львова – миколаївський книжковий ярмарок, одеський, харківський. Тобто дуже багато відбувається в нас таких ярмарків, і можу сказати, що люди туди ходять і люди зацікавлені в книжках, особливо, зацікавлені в знайомствах з українськими авторами. Так що, я в цьому плані оптиміст як автор, а про проблеми книговидання треба говорити по-перше, з книговидавцями і з тими людьми, які на державному рівні мають цим опікуватись. Бо ми знаємо, що таке гуманітарна катастрофа, до чого вона може призвести, коли люди перестануть читати, перестануть прагнути до освіти, до знань.

- У вашому доробку близько двадцяти художніх книг. Скільки саме?

- Ну я їх не рахую, чесно кажучи, вже в мене їх приблизно тридцять.

- Чи зустрічали Ви в житті людей, схожих на персонажів Ваших книг? Невже існують такі люди, як, скажімо Ліка з «Ґудзика», чи Лана з «Ескорту у смерть»?

- Ви знаєте, я ніколи не користуюсь прототипами, але я завжди вважала, що якісний літературний твір мусить узагальнювати в одному персонажі дуже багато різних, схожих між собою образів.

Я люблю людей звичайних, пересічних, і в той же час, я люблю людей, які роблять вчинки, які є незвичайними. Які в певний час свого життя розуміють, що життя – одне, що воно неповторне, і що треба в ньому щось робити. А от як вони далі діють і що вони роблять – тут вже мені самій цікаво розроблювати, ну як скажімо, ту ж Ліку. Власне є такі люди, які можуть збожеволіти від зради коханої людини і далі вже їх понесе вітром як завгодно.

- Наприклад, «Ліцей слухняних дружин» - книга про дівчат, ізольованих від світу, які виховувалися лише в поклонінні своєму майбутньому чоловікові. Це, звичайно трохи перебільшено, але в принципі досить часто можна таке зустріти.

- Так, воно гіперболізоване, але оскільки я стикалась багато років із жіночими проблемами, працюючи в жіночих журналах і з психологами, то точно знаю, що є такі дівчатка, яка мріють лише вийти за мільйонера. І вважають, що це їх найбільший успіх у житті. А я завжди кажу, що ви краще самі станьте кимось.

- У цьому творі є така стаття з журналу, який передплачує директор ліцею, і на основі якої вчить дівчат, якими «не можна бути». Це напевно взято з вашого журнального досвіду?

- Так, тут я навіть використала реальні запитання, які до мене ставили наші жінки. І я настільки «озвіріла» від цих питань, що захотілось написати про цю ізольованість мрій, бажань. Наші жінки насправді талановиті, але вони чомусь чекають, що їх хтось візьме за руку і виламає з цих рамок.

Це не тільки про жінок роман, він – про залежність від будь-чого і про таку зернину таланту, яка змусить тебе йти вперед.

- До вас часто звертаються люди, з проханням роз'яснити той чи інший момент у творі?

- Часто звертаються, але в мене такі читачі геніальні, вони найчастіше говорять таку фразу, яку щасливий почути будь-який письменник: «Ви написали про мене, як ви могли про мене знати? Це те, що я хотів написати про себе, але не міг, а ви написали».

Один раз, за час існування книги «Ґудзик», яку чомусь найбільше читають, до мене підійшла розгнівана жінка, якій дуже не сподобалась головна героїня. Вона сказала: «Як героїня могла покинути матір? Як вона могла так вчинити? Це неправда, такого не може бути!» Я вибачалась, що це її так роздратувало.

- Окрім Божого дару, чим ще Ви керуєтеся, щоб майстерно закрутити сюжет, щоб люди на нього зреагували, щоб не могли відірватися від нього? Які професійні секрети використовуєте?

- Я просто дослухаюся до людей, намагаюся зрозуміти, що їх зараз хвилює, вгадати, що б вони хотіли почути, і що б хотіли висловити через мене.

Таких спеціальних хитрощів немає, спочатку завжди постає проблема, яку я потім розкручую.

- Вам доводилося проводити майстер-класи по написанню творів. Чому Ви там навчали? З тих навчань вийшли якісь результати?

- Майстер-класи – це така собі гра. Навчити писати людину неможливо, її можна навчити мислити ширше, по-новому відчувати, накопичити всередині якийсь досвід. І якщо людина володіє словом, то вона може написати якийсь твір. Але якщо в неї нема того досвіду страждань, переживань, то якою б майстерною вона не була, вона не зможе викричати все те, що буде близьким усім людям.

Я проводила майстер-класи, найсмішнішим з них був «Як написати бестселер», я для себе по пунктах вибудувала план. По-моєму, там були досить слушні пункти, які, якщо їх дотримуватись, можуть суттєво допомогти, і можливо, хтось і напише цей бестселер.

- У 2012 році ви отримали нагороду «Золоті письменники України», яка вас об'єднала під спільним знаменом з такими відомими сучасними письменниками, як Сергій Жадан, Андрій Кокотюха, Люко Дашвар. Як Ви до цієї нагороди ставитесь?

- Якщо мене якось відзначають, значить це потрібно, я можу бути тільки за це вдячна.

- Які письменники ваші улюблені? Хто за останній рік зачепив вас за саме серце, що із прочитаного вразило?

- Ну своїх українських навіть перелічувати не буду, бо назву п'ять, а десять не назву. Люблю багатьох, читаю багатьох, серед українських письменників є багато моїх друзів.

За останній рік не дуже й багато було часу щось читати, тому що стежили за новинами. Брали участь у зовсім інших подіях і акціях. Зараз читаю книжку Олени Степової, яка називається «Все буде Україна». Це жінка, яка живе десь на межі Луганщини й Росії, вона з окупованої території, нещодавно приїздила в Київ.

Написала вона гарною мовою з гумором таку милу оптимістичну книжку про те, як вони зараз в реальному часі виживають на окупованих територіях.

І якщо говорити про те, яка книжка лежить зараз на моєму столі, то зараз це саме от ця книга Олени Степової «Все буде Україна» і книга, яка ніколи не зійде з мого столика біля ліжка – видання видавництва «Фоліо» «Небесна сотня». Саме ця, бо зараз є багато подібних книг, але тут є біографії всіх загиблих людей, тому я читаю її постійно.

- Ви родом з Донецька, коли були там востаннє?

- Рік тому я була там на так званому Євромайдані. Я кажу «на так званому», бо то була дуже малолюдна акція, я так переживала з цих людей. Було всього чоловік 40 біля пам'ятника Шевченку. Там були священники, молодь, ми співали пісень в повній темряві, це було якраз на Різдво. Тоді там ще не було такого, що потім почалося, але я дуже переживала за цих людей.

Потім навесні ми забрали звідти мою маму, і я думаю, що зараз мені туди шлях закритий. Більшість моїх друзів зараз – вигнанці, вони виїхали з Донецька. Я заочно знайома з Олегом Соловеєм, який зараз у Вінниці, я не знаю як він влаштувався. Друзі-письменники, які є вигнанцями, зараз переважно в Києві.

Залишилися там і мої рідні, які не можуть виїхати. Живуть, думаючи, чи отримають там картку, чи дадуть крупи. І залишилися «друзі» (в лапках) , які одразу від мене відвернулися, які вважають, що будують «молоду державу». Вони знають дуже мало історичних речей, і про це розмовляти з ними неможливо. Треба час, щоб зрозуміти, що вони там набудують.

- Зараз усі долучаються до волонтерства, Ви берете участь у волонтерському русі, можливо, з мистецького боку?

- У нас є такий віртуальний батальйон ДНІШ – «Допоможи Нашим і Швидко», але я б не хотіла дуже афішувати, тому що вважаю, що є люди, які роблять набагато більше. Але ми допомагаємо збирати різну допомогу, серед якої, звичайно, і книжки. Адже, як казав Андрій Кокотюха, де читають книжки, там нема війни. Це правда, особливо, що стосується Сходу. Там люди весь час працювали-працювали, дивились телевізор, а там де читають книжки, там люди розумні, вони не допускають війни на свою землю.

- Що, на Вашу думку, може врятувати український Донбас? Чи можливо його взагалі врятувати?

- Донбас сам себе врятує. Думаю, що десь навесні – все буде Україна. Вони перезимують, перемучаться і самі повернуться. Не було ніколи такого, що Донбас – це не Україна, я там прожила 25 років. Звичайно, люди говорили російською мовою, але в застіллях співали українських пісень, а за межами Донецька села в більшості своїй – україномовні.

Донбас повернеться, йому треба допомагати, і в культурному плані також.

- Яким є Ваш ідеальний вихідний?

- Щоб у календарі не було нічого записано, що потрібно робити. Ідеальний вихідний, це коли я вдома, навіть не пишу, а просто думаю, і можливо, нарешті варю борщ. Але таке буває дуже рідко.