У місті з прадавньою історією та багатокультурним минулим люди випасають кіз, будують житла та спортивні майданчики на території закинутих християнських та єврейських кладовищ. Це місто — Іллінці, перша письмова згадка про яке датується XVII століттям. На території нинішнього районного центру близько двох тисяч років тому проживали скіфські племена, згодом місто було під владою польської шляхти, є багато історичних згадок про Іллінці часів Хмельниччини, а у XIX-XX століттях більшість населення складали євреї.

Характерно, що єврейська спільнота займалася ремеслом та торгівлею в містечку. Сьогодні про потужне єврейське минуле міста нагадують лише залишки цвинтаря з викарбуваними іменами та професіями, а також напівзруйнована синагога.


В роки Другої світової війни, коли Іллінці окупували фашистські війська, було закатовано та розстріляно 2489 жителів селища. Зі спогадів жителів відомо, що особливо знущались фашисти з єврейського населення. У 1942 році в Іллінцях німці створили гетто в одному з будинків міста, згодом його облили бензином і підпалили.

– Кажуть, що в тому будинку заживо спалили майже 300 людей, переважно жінок та дітей, – згадує жителька міста Раїса.

Восени до Вінниці приїжджав голандський дослідник Кор Роос, який зібрав у книзі "Народжені страждати?" 33 історії євреїв-очевидців часів окупації. В одній з частин книги є спогади Рити Трахтенберг про намагання спокутати свою вину німцями: "Коли в 1994 році почали виплачувати жертвам фашизму, ув'язненим в гетто та концтаборах по 600 марок, я сказала, що мені не потрібно такої допомоги. Вона не поверне людей, які лежать в ямі".


Сьогодні лише дехто з місцевих жителів може розповісти про співжиття українців та євреїв в Іллінцях. Більшість людей вже стерли ці сторінки історії зі своєї пам'яті, тому кладовище починають забудовувати, а синагога стоїть в зарослях.

– У дитинстві ми постійно грали "козаки-розбійники" на єврейському кладовищі. Страшно не було взагалі. Не мали такого відчуття, що тут кладовище. Просто плити, за ними зручно було ховатись, та й до дому недалеко, і батьки не переживали, – розповідає 21-річний Владислав.

Фото Катерини Буяльської