Десять кілометрів щодня долає вірний Цезар

Історія ця почалася понад десять років тому. Молодий прикордонник–кінолог прибув на місце служби, що на південному кордоні, а з ним його вірний помічник – службовий собака.

– Ми з Цезарем старі бойові друзі, – з гордістю розповідав старший прапорщик Сергій Нагорний.

І це – без перебільшення, бо не раз їм доводилося вступати у двобій з протиправною діяльністю на передньому краї Батьківщини. Жодного разу Цезар не підвів свого господаря, завжди проявляв терпіння та кмітливість. Одного разу добре натренований пес «винюхав» групу нелегалів, що замаскувалися у схованці, обладнаній у вантажівці, а іншого – спрацював на вибухівку та наркотичну сировину. На службі усяке було.

Минули роки, Сергій продовжував нести службу на кордоні, а Цезар, на жаль, вичерпав свій «ресурс»: професійний вік службового собаки – не довгий.

Пес залишився в сім'ї прикордонника: родина Нагорних прив'язалася до досвідченого «служаки» так, що й мови не було, аби кудись віддати чотирилапого охоронця після виходу на залужений відпочинок! Обладнали для Цезаря затишний вольєр, добре доглядали. Здається, живи собі та радій ситій старості. Але – ні!

Щораз, коли господар-прикордонник вирушав на пункт пропуску, Цезар влаштовував сцени ревнощів: жалібно скавчав, носився по вольєру. Одного разу дружина Сергія, дивлячись на собачі страждання, не витримала та відчинила вольєр. Похапцем вибігши зі свого помешкання, не звертаючи уваги ні на кого, собака пішов дорогою, що петляла полем.

– Куди він, за чим? – розхвилювалася жінка. – Адже, не ображаємо, піклуємося.

А Цезар все йшов та йшов. За деякий час на горизонті з'явилися будівлі прикордонного пункту пропуску. Відчувши приплив сил, пес прискорив ходу, крок за кроком наближаючись до місця, де пройшли найкращі роки. Не просто звичка, а якась інша неймовірна сила вела його на кордон!

Прикордонники одразу ж помітили свого колишнього «колегу»

– Дивіться, наш Цезар! Звідкіля ти взявся, друзяко! І вистачило ж духу подолати таку відстань!

Пес радів, весело махав хвостом, а хлопці вже збирали ласощі, щоб пригостити дорогого гостя. Перед Цезарем виклали усе, що мали, проте він і не доторкнувся до гостинців, а подався до загального автомобільного потоку, що стрічкою перетинав кордон. Наближуючись до кожного авто, принюхувався до нього. А потім (роки ж беруть своє), знаходив затінок, і, перепочивши, брів назад додому – аж за 10 кілометрів.

Декілька місяців поспіль прикордонний наряд, їдучи на зміну, спостерігав, як польовою дорогою іде вже немолода німецька вівчарка. Правоохоронці посміхалися: знову Цезар добирається на службу! І щораз усе повторювалося знову: пес обходив автомобільний потік закордонного прямування, відпочивав – і з почуттям виконаного обов'язку повертався до села.

Випало й мені побачити на польовій дорозі Цезаря: я саме приїхала відвідати сина-прикордонника у село Старокозаче, що на Одещині. Це він і розповів мені про кудлатого «вартового».

На жаль, сили все більше полишали старого Цезаря. Здебільшого він відпочивав, а коли господар йшов на службу, виходив на шлях і проводжав його сумним поглядом.

Час летів, мов баскі коні. Багато чого змінилося у житті Цезаря, лише у серці чотирилапого охоронця незмінною була туга за кордоном – там назавжди залишилася частинка його відданої собачої душі.

Підготувала Людмила Катеринич