Різдво Христове 1944 року у селі Бруслинів Літинського району, що на Вінниччині, стало мало не останнім у житті його жителів. Вони усі могли б згоріти заживо у церкві від рук німців. Мешканка села Антоніна Ошовська розповіла кореспондентці Vlasno.info, як вона 76 років тому разом з сім'єю рятувалася у цей день.

Жителька села Бруслинів Літинського року Антоніна Ошовська досі не може забути Різдво, яке їй довелося пережити у сім років. Ті події без сліз не пригадує, тому що настільки вони були болючими. У той день до їх села приїхали німці на танках та почали нищити все, що бачили.

– Вранці до нашого села прийшли німецькі солдати зі своїми машинами. Українські чоловіки з старшими синами повтікали до лісу, який ріс поблизу, залишивши дружин та дітей у солом'яних хатах. Бачила, як їхали танки без перешкод: вони валили усі дерева, підпалювали будинки за допомогою факелів, виганяли з хатів людей. Я в чежмачках, малесенькій, тонесенькій курточці, а на вулиці сніг по коліна. Загарбники спалили майже усі будинки, залишилася цілою лише одна хата. Нас усіх зігнали у велику, дерев'яну церкву, – пригадує жінка.

Пані Антоніна розповіла, що жінки з дітьми вийшли на вулицю у чому були одягнені в хаті, не взявши з собою нічого. Йдучи, діти плакали, а матусі їх вели за собою. Німці не жаліли нікого, вони кричали, стріляли з рушниць та щось між собою говорили.

– У церкві ми тримали маму з різних боків за кожух, а на руках у неї сидів маленький брат. Між собою німці говорили, що кинуть у нас бомбу та підірвуть. Було чути, як один з них щось сказав до товариша і той відчинив двері у церкві та випустив нас. На хвильку я зраділа, що так сталося, про те знущання продовжилися, – із сльозами на обличчі каже пані Антоніна.

Як тільки усіх людей випустили з церкви, відразу за ними побігли німці. Спереду їх оточили танки, а ззаду німецькі солдати зі зброєю. Час від часу німці стріляли. Куди їх гнали чужинці – пані Атоні не знає. Пам'ятає, як згодом вони разом пройшли своє село.

– Знесилі ми звернули з дороги, впали на сніг плачучи. Німець стріляв біля нас весь час, але побачивши, що не допомагає – вирішив залишити. Коли повернулися додому, побачили, що хата згоріла, корова вбита, лише кіп'ях соломи залишився. Тоді мама скинула кожуха на солому, посадила туди брата та сказала нам теж присісти. Сама пішла накривати у погребі картоплю. Так, як будинок згорів, ми переселилися у сусіднє село Миколаївку. Дорогою бачили трупи людей: когось забили, хтось замерз, – сумно розповідає пенсіонерка.

До весни родина жила у селі Миколаївка в бабусі та дідуся. Коли німці пішли, сім'я знову повернулася до своєї рідної оселі. Там викопали землянку, в якій спали. Вижили лише завдяки картоплі. Не було ні курей, ні качки, ні корови. Лише згодом розжилися.

– Люди почали ставити тимчасові будинки. Ми дуже бідували. Я закінчила лише три класи тому, що треба було заробляти гроші. У батька було восьмеро дітей: п'ять хлопців та три дівчинки. В 14 років пішла на роботу на ферму. Там нам з сусідкою-одноліткою дали 10 корів на двох. Пам'ятаю, як отримала вперше три тисячі. Колись це були великі гроші. Загорнула їх в пеліну та пішла додому показувати всім. Казала: "дивиться скільки я грошей отримала". З подругою у той день пішла купила цукерки "золотий ключик", – радісно пригадує жінка.

Хоч ці часи були скрутними, проте все ж з посмішкою на обличчі пані Антоніна їх пригадує. Для неї було великим щастям купити за свої гроші перший велосипед у сусідньому селі Янів, до якого йшла пішки 12 кілометрів. Крім цього, придбала плюшки, теплу хустку, шубку. Кажучи це зауважила: "І все, я вже дівка! Хлопці стерегли весь час. Я такою геройкою була."

Кілька років по тому, родина пані Антоніни святкувала Різдво уже за одним столом, на якому стояли смачні страви: вареники з ягодами, з сушеними грушками, капуста, горох, кутя.

– Ми з сестрою та братами сиділи на печі й чекали вечері. Коли батько сказав, що вже є кутя, ми злазили. Але перед цим казав: "Як злізите, Богу помолитеся і станете на коліна, то я вам дам вечеряти". Заставляв читати "Отче наш". Коли ми це все робили – могли сідати їсти. Таке смачне все було, – зізнається пані.

Раніше кутю готували самі. Для цього брали пшеницю, яку товкли у ступі. Отримані зернята замочували, ставили варити. Мак теж не купували, тому що вирощували на городі. До куті кидали цукерки "горошки".

Антоніна Оховська пригадала, як виходила заміж у 20 років:

– Мені, нагрітим лампою цвяхом, накрутили волосся. Замість плаття була мною вишита сорочка й спідниця. На голові віночок з квітами. На весіллі грала гармошка та бубон. У мене було троє дітей, зараз залишився лише син, який отримав інвалідність на війні.

Понад 35 років пані Антоніна проробила дояркою. Каже, що не знала ні дня, ні ночі. В чотири години вставала на роботу, а приходила в 23:00. Власноруч доїла та доглядала 16 корів на фермі. Коли у неї залишилася онучка без матері, вона вимушена була покинути все, щоб її виховати. Крім цього, вдома в жінки весь час було своє господарство. У Радянському Союзі про неї не раз писали в газеті, давали нагороди та подяки. Зараз пенсіонерка живе у КУ "Обласному пансіонаті для осіб з інвалідністю та осіб похилого віку".

– Я сюди попала, як в рай. Іноді мені буває сумно: я не можу без роботи, мені хочеться чимось займатися. Це все через те, що я в молодості багато працювала. На Новий рік я загадала бажання, щоб була здоровою та щасливою, щоб моя внучка та син були теж такими, – зізнається пані Антоніна.

Попри важке життя Антоніна Ошовська посміхається та радіє кожній хвилині. Каже, що рада, за сучасне покоління, адже вони мають змогу робити те, що хочуть і працювати в гідних умовах.

Читайте також: У Спасо-Преображенському соборі Вінниці Різдво святкуватимуть із колядками та подарунками.

Фото: Наталя Притуляк