Розповіді людей про Голодомор зібрав онлайн-ресурс "Радіо Свобода" у соцмережі Фейсбук. Ці історії писали люди, які почули їх від рідних. Наразі вони мешкають не тільки в Україні, але й за кордоном. Vlasno.info публікує оповідки, що стосуються Вінницької області.

Людмила Ложка, селище Корнин Житомирської області:

– Не можу без сліз писати про Голодомор, хоч знаю про це лише з оповідей бабусі. Їх розкуркулили, бо мій прадід не захотів йти до колгоспу. Забрали все – до останньої картоплини, що в погребі за стовп закотилась. Останню курку, що прабабця зарізала і заховала під глиняник, викинули собакам, аби діти не з'їли.
Померла майже вся велика сім'я, вижила бабуся з сестрою і матір'ю. Батько і решта дітей вмерли, братик зник безвісти. Рідні вважають, що його з'їли людоїди, бо в криниці біля дому ймовірних канібалів знайшли дитячий череп.
Ще згадувала бабуся Робенко (народжена Гандзюк) Олександра Телемонівна, як до одних людей зайшов родич, а у них на припічку дитячі пальчики лежать. Тихенько втік – викликав міліцію. Тих людей забрали, і більше про них у селі ніхто не чув. Це все відбувалося в селі Харліївка Житомирської області.
Моя бабуся розповідала, як по селу їздила по селі підвода – збирала мертвих, в кожен дім заглядали, перевіряючи, чи живі. В одному домі жінку живу забирали, а вона просилася: «Куди ж ти мене грузиш – я ж іще жива?», а той чоловік відповів: «Ти все одно помреш, то що, мені по тебе ще завтра вертатися?».
Людей ховали у спільній ямі-рові. Коли від голоду помер мій прадід Гандзюк Телемон, то і мови не було про гріб – загорнули в якесь покривало. А той чоловік, що трупи по селі збирав за пайок, на прохання прабабусі підсунув його труп під гріб іншого чоловіка, аби земля прямо на нього не сипалася.
А ще вижив брат бабусі, бо жив в Мурманську. От він, коли чутки про голод туди дійшли, відправив посилку з в'яленою рибою. Дві молодших сестрички наїлися і померли за одну ніч, бо не могли втриматися, щоб більше не їсти. А наступного дня дали хліб...
Два брати моєї бабусі теж привезли хліб із Ленінграда. Та коли приїхали в Погребище Вінницької області, то їм там сказали, що уже вся сім'я вимерла. Вони роздали увесь хліб на вокзалі голодним людям. А коли приїхали у село, у них залишилось лише дві буханки хліба – вдома застали матір і сестру.
Коли бабуся про голодовку розповідала, я припустила, що тоді був неврожай, на що вона відповіла: «Такого гарного врожаю не було ні до, ні після Голодомору». В їхньому селі чорнозем був такий, як масло. Бабуся моя – 1914 року народження, тож бачила і розуміла багато. Вона на мене ще сердилась: «Голодовку навмисно зробили, щоб хазяїв винищити, бо вони в колгосп не йшли. Туди пішли самі п'яниці та ледацюги.

Леся Полиш:

– Мої батьки були вчителями, тож сільрада виділила земельну ділянку зі старенькою заваленою глиняною хаткою. Стали будуватися. Звели хату, почали копати котлован під літню кухню й погріб. Під час робіт наткнулися на якусь скриньку. Дістали й жахнулися – в тій скриньці лежали два дитячих скелетики. Кісточки змішані, деякі, видно, порубані. Їх похоронили на цвинтарі.
Батько почав розпитувати сусідів: хто жив на тім обійсті, чи є родичі? Від бабці-сусідки дізналися, що там жила сім'я з трьома дітьми – хлопчик й дві дівчинки. Чоловік у 1933 році помер першим, жінка залишилася з дітьми сама. Потім дівчатка кудись зникли, мати їх відсутність пояснила сусідам тим, що відвезла у Вінницю й залишила на залізничному вокзалі, мовляв, може міліція в дитбудинок відправить – і там виживуть.
Хлопчик вижив, став військовим, поховав матір. Раз у рік приїздив на Проводи на могилу матері, зупинявся у тієї ж бабусі-сусідки. Але після того, як вона розповіла йому про нашу знахідку, в село більше не приїжджав».

Світлана Грицишина, Вінниця:

– У моєї прабаби теж в городі щупами шукали закопане збіжжя та інші продукти. Все забрали, собаки, навіть квасолю з миски на печі.

Микола Лисенко, Жмеринка:

– В нашому селі Збаражі на Вінниччині із майже 900 людей уціліло половина. Були випадки канібалізму, трупоїдства –особливо взимку.
Моя баба Явдоха зуміла одна без чоловіка, якого вислали в Сибір, зберегти п'ять дітей, бо була «куркулиха» і пам'ятала про голод ще 1890 року. Зуміла поховати далеко від хати потрохи зерна і тому його не знайшли. І в режимі великої економії, додаючи до їжі лободу, жолуді – ось так і вижили. А потім пішла зелень, щось посадила – стало вже легше.
А хто був багатшим в селі, ті повмирали, бо не звикли економити, як це робили «куркулі», щоб прикупити ще десятинку землі. «Куркулі» – були дуже працьовитими людьми. Повмирали в селі і ті, хто відбирав у людей останнє, комнезами. Я до сьогодні плачу, що не зміг віддячити своїй бабі Явдосі, з якою переживав уже голод в 1946 році.

Нагадаємо, на вшануванні пам'яті жертв Голодомору вперше заговорили про загрозу його повторення.

Фото: memory.gov.ua