Щороку свідків Голодомору меншає. Але збільшується кількість документів, які відкривають нові факти про геноцид українського народу. Проте, залишаються архіви, до яких наразі доступу немає – вони знаходяться у Росії. Про це Vlasno.info розповіла завідувачка науково-дослідницького відділу новітньої історії Вінницького обласного краєзнавчого музею Лариса Семенко.

– Дуже багато засекречених архівів зберігається саме у Москві. Все, що стосується Голодомору, тоді вивозилось під грифом «секретно» в центральні радянські архіви, - говорить вона. - Думаю, коли їх відкриють, буде виявлено багато шокуючих фактів.

Багато інформації про Голодомор знайшлось у регіональних цивільних книгах.

– Так було з книгою реєстрації у Сосонці Вінницького району. Там у графі «причина смерті» записано «помер від голоду». Це рідко трапляється. Бувало, що в деяких книгах написано про голод, а потім замальовано і написано «від старості» абощо. Зрозуміло, що всі факти про голод ретельно приховували.

За словами Лариси Іванівни, недослідженими залишаються дитячі втрати.

– Наприклад, в червні 1932 року в Немирівському притулку померло більше 160 дітей. Причина невідома. І таких випадків було, напевне, багато. Але ніхто не займався вивченням цієї теми. Бувало, що дітей залишали в місті сільські мешканці. Приїдуть щось обміняти в "Торгсині" (це така установа була, куди можна було здати якійсь речі або ювілейні прикраси, а отримати продукти), і на вулиці залишають. Якщо дітки старші, то повератались самі у село. Іноді їх виловлювали і повертали. Писали на плечі чимось (можливо, хімічним олівцем): «Повернутий з міста тоді-то». А іноді вони потрапляли в дитячі будинки. Тоді був шанс вижити.

Історію свого порятунку розповів Ларисі Іванівні мешканець Барського району.

Сказав, що у нього вимерла вся родина, а той, хто померлих збирав по хатах, сам ледь ходив, теж опух, - переповідає краєзнавиця. - Подивився на хлопчика і каже: "Не буду я завтра знову сюди їхати за тобою. Заберу сьогодні, бо й так тобі мало залишилось". І скинув хлопчика разом з тілами у яму. Але той якось видряпався, доповз до першої хати, і там його намагались врятувати. Давали смоктати якогось квачика, вимоченого у бовтанці. А потім передали до сільради, а звідти - до дитячого будинку.

Ще одна історія пов'язана з двома сестрами з Крижопільського району, які цілий рік жили в лисячій норі.

– Сім'ю розкуркулили і вислали, а сестри залізли в лисячу нору, - розповідає Лариса Іванівна. - Харчувались корінцями, сушеними фруктами та ягодами. Іноді в село виходили, там щось підбирали їстівне. Так і вижили. Коли їх знайшли, вони так заросли якоюсь ріпецею, що ледь їх відмили.

Також важко досліджувати проблему канібалізму під час Голодомору, каже краєзнавиця.

– Цих людей, кого звинувачували у канібалізмі, як правило, забирали і розстрілювали. Але й людьми їх важко назвати. Бо вже щось порушувалось у психіці, якщо до цього доходило. Був випадок, коли судили жінку, яка з'їла свого сина. А вона: «Хіба ж то мій синочок? То півень був. Я за ним бігала, зловила і з'їла». Напевне, в судових архівах таких справ є чимало. Але більшість випадків все ж замовчувалась. Ці факти приховували. У нас були голоди у 1921 та 1923 роках, але канібалізм з'явився лише під час цього страшного голодомору.

Лариса Семенко зауважує, що знаходяться не лише документи, але й речі, які теж є свідками Голодомору. Наприклад, пляшка з просом.

– Цю пляшку знайшли випадково. Корчували вільхи на городі і викопали. Просо мало стати рятівним для родини, але в страшний 1933-й цю пляшку так і не знайшли. Тоді в родині померла старша дон
ька та її троє дітей, - продовжує краєзнавиця. - Щоб не попсувалось зерно, ми його висипали, просушили добре, обробили спеціальними препаратами та знову закоркували.

Читайте також: «Це був етноцид» - вінницька історикиня про Голодомор.

Фото: holodomormuseum.org.ua , Тетяна Щербатюк