Пухнасто-муркотяча рубрика, покликана привернути увагу до безпритульних тварин

У світі, що набрав швидкість японського поїзду-магнітоплану, треба зробити вольове зусилля, щоб знайти час озирнутися навкруги. Ще складніше - зафіксувати свій погляд на тому, кому потрібна твоя допомога. Але, якщо раптом зустрічаєш душу, вражену тим самим болем, що і твоя, помітити його буде не важко. Її помічаєш одразу, навіть якщо остаточно вбив зір в офісі перед монітором, тому що дивишся в таку мить зовсім не очима. На рідну душу завжди дивишся із широко розплющеним серцем. Серцем, що завжди реагує на аритмію, співзвучну його власній аритмії. І от коли відчуваєш "своє" і протягуєш до нього руку допомоги, варто розраховувати на неочікувані пригоди.

Так сталося і в той вогкий березневий вечір. Я і моя дівчина у сутінках йшли вулицею крізь важкий туман, що висів над нами щільною білою стіною. Про що була наша безтурботна розмова не пригадаю, але було весело. Ми майже не бачили один одного, лише чули. Аж раптом до двох наших голосів приєднався третій. Він тихо нявкав, наче прохаючи про допомогу. Ми спочатку і не звернули на нього уваги, але голос наближався, навчання звучало все наполегливіше і раптом з марева виплив котячий силует.

Розгледіти кота у тумані як слід було нелегко, задачу ускладнювала і наша з дівчиною спільна на двох близорукість. Було лише видно, що тварина невелика, тому спочатку ми сприйняли її за кошеня. Так от, це мале створіння почало муркотіти та тертися об нас пухнастою головою. Ми погладили лагідне створіння і пішли далі, проте воно й не думало від нас відчеплятись. Кошеня (як ми тоді вважали) бігло за нами і вимагало ніжності, тож дівчина взяла його на руки.

"Давай візьмемо котика, га?" - сказала вона.

"Ну ось, ще й котика мені не вистачало... Власного кутка не маю, житло орендую... Ну куди нам його?" - питаю у відповідь, а сам думаю, що я такий самий безхатченко, як і це чотирилапе створіння, дарма що маю житло "на окупованих".

"Послухай лише, як муркотить! Хіба не шкода його? Ти чуйний, я знаю. Давай його прихистимо?" - мовила вона і я почув, що в неї ось ось виступлять на очах сльози. Та що й говорити, я й сам ледь соплі не розпустив.

Зрештою, довго вмовляти мене не довелось. Подумав, що фіг вже з тією муркотячою мордою. Я і ця морда - бомжі, тож маємо один за одного впрягатись.

Відтак, рішенням позачергової сімейної наради цьому створінню був наданий вид на проживання в орендовані нами "однушці". Я взяв кошеня на руки і ми пішли додому. Вийшовши на світло, ми нарешті розгледіли новоспеченого домашнього улюбленця. Це було не кошеня, а маленька за розмірами, худа, черепахового кольору кицька з розумними очима. Саме худоба від явного недоїдання та блохи, яких вдалося розгледіти, остаточно переконали нас, що кішка таки не має господарів, або ж загубилась і шукає порятунку в людей.

Всістися на руках кицька ніяк не хотіла, тож я вирішив поставити її на землю, аби взяти більш зручно. На наш подив, на руки кішка не йшла, але й від нас не тікала. Вона просто йшла за нами, наче пес. Отак вона і добігла з нами до самого під'їзду, а потім вскочила на руки.

У квартирі Марта, як ми її назвали, миттєво відчула себе господаркою: не боялася, не соромилась, не кричала. Вмилась, добряче поїла, ще раз ретельно вмилась і задоволено заснула біля батареї. Одним словом, кішка прижилася одразу ж.

З часом ми почали помічати, що живіт нашої Марти збільшується. Пояснювали це тим, що тварина гарно харчується, але про всяк випадок повели її до ветеринарної клініки.

Там нам сказали, що кішці приблизно два роки. Асистентка лікарки, помацавши котячий живіт, урочисто заявила:

"У вас троянський кіт! Вітаю, кішка Марта вагітна!"

Тут я поглянув на кохану і ми обоє засміялись. Що ж, думаю, пригоди почались...