Як функціонує колективна пам'ять, як усвідомлювати впливи минулого, чи можна і чи треба долати силу тяжіння минулого та як вилікувати пам'ять були темою розмови під час лекції "Конструктор пам'яті: як не загратися" історика, журналіста, радника Голови Інституту Національної Пам'яті Олександра Зінченка.

— Минуле має значення, та, хоча би яким воно не було, впливає на нинішнє життя кожного з нас. Травми минулого довгий час компенсуються. Минуле водночас є проблемою, а його тяжіння треба вміти долати, — розпочав розмову Олександр.

Є кілька операцій із пам'яттю, до яких можуть вдаватися ті, кому це вигідно: маніпуляція, селекція, фальшування чи приховування інформації, звинувачення ворогів тощо.

— Маніпулювати можна через шкільні підручники, у багатьох країнах світу це єдине джерело історії, яке людина пізнає протягом життя. А все те, що у підсвідомість закладе підручник, може стати вирішальним для людини. Саме тому у тоталітарному суспільстві держава здійснює контроль над шкільними підручниками, апелюючи до того, що не може бути жодних альтернатив.

Мистецтво та регіональна пам'ять також мають значення. Назви вулиць та площ, навчальних закладів, місця поклоніння також мають наближувати історію до локального рівня.

— Учень не може іти в школу вулицями, які названі іменами вбивць.

Єдина пам'ять, яку важко контролювати — родинна, саме вона є джерелом альтернативної інформації про минуле. Аби переказ цієї інформації не відбувся — потрібно розірвати родинні зв'язки чи залякати, чим і успішно займалися кількадесят років радянська влада, тримаючи у атмосфері терору та страху українців. Але це лише сприяло більш потужним родинним зв'язкам.

— Як деконструювати міф, коли половина сторінок у підручнику вирвана? Клин — клином? Це помилкова думка, міф міфом не побороти, антиміфи створювати немає сенсу. До того ж, ніхто не має монополії на інтерпретацію минулого, таке було лише у тоталітарному суспільстві, при теперішньому плюралізмі думок це виключено.

Медіа також мають стати майданчиком для відповідних тематичних дискусій. У Польщі існує 15 глянцевих журналів про історію, в Україні — жодного.

— Як загоїти всі ті українські травми, які пережив народ протягом останніх століть? Як бути, коли ми вже травмовані подіями сьогодення: Майданом та російською агресією? — запитував Олександр. — Але пам'ять про наше минуле є однією зі складових нашої ідентичності, а зазіхання на ідентичність та свободу викликає страх та паніку. Що ж робити? Усе простити, нічого не забувати. Це дасть позитивний досвід, це загоїть рани. Потрібно вміти прощати та відпускати минуле.

Навів Олександр найвідоміші приклади примирення у світовій історії: Болеслав Комінек, який після завершення Другої Світової написав лист польських єпископів до німецьких, у якому, зокрема, є і такі слова: "Прощаємо і просимо про вибачення". Це стало універсальною європейською формулою для примирення; Віллі Брандт, перший німецький канцлер після Адольфа Гітлера, який приїхав до Варшави, поклав вінок перед пам'ятником жертв Варшавського гетто і... став на коліно. "Я відчув, що схилити голову було би недостатньо", — сказав згодом він. Це стало одним із ключових жестів польського та німецького примирення.

Іще одна історія примирення: Ірен Лор, яка втратила під час війни чоловіка та сина. Згодом, у повоєнній Швейцарії, на одній із конференцій, вона почула німецьку мову із залу, бурхливо відреагувала на неї.

— Куди ж нам подіти із Нової Європи німців? — запитували присутні.

Наступного дня, все обдумавши, жінка вийшла до трибуни на тій же конференції та промовила:

— Вибачте мені мою ненависть. Ненависті не має бути.

Цей день історики називають "днем зачаття" Європейського Союзу.

— Великі справи часом починаються із маленького слова "вибачте", — вважає Олександр. — Варто пам'ятати, що правда не нашкодить ніколи. Шкодить брехня та маніпуляція. Якщо суспільство не визначилося із цінностями — воно нікуди не прийде. У нашому суспільстві вже більше тих, хто не читав радянський підручник, ніж тих, хто читав. Ми виліковуємося, вже створено той суспільний дискурс, який працює на виліковування.

Насамкінець вінничанам презентували інфографіку, головним меседжем якої було: там, де немає вулиць Леніна — вища народжуваність українців, там де такі вулиці є — відбувається депопуляція.

— Там, де Ленін впав — мир; там, де стоїть — війна, — підсумував Олександр Зінченко.

Захід відбувся у рамках Польсько-української дискусійної платформи за сприяння Генерального Консульства Республіки Польща у Вінниці у співпраці із Подільською агенцією регіонального розвитку.







Фото Людмили Кліщук