Військовослужбовця Могилів-Подільського прикордонного загону – старшого сержанта 36-річного Михайла Маляра, донедавна усі знали як скромну, небагатослівну, працелюбну людину, яка особливо і не вирізнялася з-поміж інших. Але, мало хто здогадувався про його справжні людські чесноти, які, наче, чекали свого прояву у потрібний час.

Під «Градами», «Ураганами», мінометними обстрілами та чорним від диму небом над «Довжанським» бойові побратими Михайла побачили його іншим: мужнім, відчайдушним та безстрашним воїном. Тим, з ким можна не лише у розвідку піти, а й довірити життя у надзвичайно важких ситуаціях. За покликом душі та велінням серця узялася я за перо - люди мають знати своїх героїв!

Після завершення служби в армії Михайло, не дивлячись на пропозиції командирів залишитися, повертається додому.

Повернувшись до Суботівки, молодий хлопець, не роздумуючи, звернувся до Могилів-Подільського прикордонного загону. Невдовзі й прикордонну форму одягнув. Здобуті знання та інтерес до автомобільної техніки знадобились - на вправних водіїв та автослюсарів завжди є попит у війську! Службу розпочав з інженерного підрозділу, згодом був призначений водієм прикордонної застави «Бронниця». До війни на Сході проходив службу у складі мобільної прикордонної застави «Могилів-Подільський».

– Михайло – людина, наділена особливим почуттям відповідальності, щирою турботою про ближніх. Де б не служив – скрізь був, є, і залишається душею колективу, – розповідають товариші бійця.

У час, коли над Батьківщиною нависла загроза війни, старший сержант Михайло Маляр разом з товаришами відбув у зону військових дій на Схід України.

– Війна нас об'єднала і міцно згуртувала. Для мене рідними стали побратими – старші сержанти Валентин Грубий та Віктор Соколовський. Ми постійно трималися разом. Ніколи не забуду першого артобстрілу, яким нас «охрестили» сепаратисти та їх російські «помічники»: сидимо в траншеях, оговтуємось від гуркоту, виганяємо страх, що заповз у душу. У ті хвилини Вітя Соколовський, який згодом загинув, промовив: «Добре вам, хлопці, маєте сім'ї, продовження у дітях. А після мене нікого й не залишиться...». І враз засумував, замислившись над чимось своїм, сокровенним. Певно відчував зле....Ми, як могли, підтримували його, відганяли погані думки...але доля кожного з нас вирішується не на землі, а на небесах, – розповідає Михайло.

За словами чоловіка, найважче, що довелось пережити на «Довжанському», не обстріли з гармат та мінометів, а загибель бойових товаришів, з якими хліба окраєць ділив та останній ковток води віддавав. З цим болем воїн і досі живе, час від часу відчуваючи, як стискається серце і не знаходить спокою душа.

У перервах між артобстрілами Михайло поспішав до свого «УРАЛА», аби пересвідчитись, що він уцілів. Як не дивно, після кожного нападу, посеред розтрощеної техніки гордо возвеличувався,довірений йому автомобіль, наче підтвердження незламності прикордонників та їх бойового духу, що панував на передовій. Цей автомобіль єдиний уцілілий з-понад сорока одиниць техніки, хоча і згодом йому дісталося також.

– Щоб уберегти «УРАЛ», ми з товаришами викопали посеред поля величезний бункер, у якому й приховували машину. Відчували, вона – наш рятувальник, - повертаючись у той час, розповідає боєць.

Як тільки обстановка на ділянці «Довжанського» суттєво загострилась і поступила команда про відхід, Михайлові доручили вивезення воїнів мобільної прикордонної застави Одеського загону, які у той час знаходились на одній з місцевих висот. Дістатися туди було майже неможливо: дорога постійно прострілювалась бойовиками. Але, поміркувавши, хлопці вирішили обдурити «сепарів» і відвести їх увагу від того місця, і їм це вдалося! За той короткий проміжок Михайло встиг дістатися до одеситів, забрати їх і покинути небезпечне місце.

Але найважче – вихід із Довжанського котла - був попереду. Дорогою військову колону постійно обстрілювали. Це, як зазначає Михайло, був шлях крізь пекло. Ведучи «УРАЛ», ущент набитий бійцями, водій, уміло маневруючи між розривами снарядів, інтуїтивно відчував, де впаде наступний.

– Мене вела якась Вища сила, – пригадує Михайло, – жоден боєць не постраждав навіть тоді, коли вибухова хвиля поклала на бік мого «залізного коня», з яким ми наче поєднались в одне ціле. Згодом, діставшись до безпечного місця, я помітив, що і йому було непереливки: відірвані двері, відсутність лобового скла, правого крила. Я цього спочатку і не помітив. Була лише одна турбота: вивезти без втрат бійців. Усіх. До єдиного!

Після прибуття у Бердянськ, хлопці з мобільної застави на знак вдячності за врятовані життя буквально загорнули свого рятувальника в обійми та обсипали дружніми поцілунками. «Дісталося» і «УРАЛОВІ» – машину також цілували та горнулись, промовляючи слова вдячності, немов до живої істоти. Повірте, таке можна побачити тільки на війні!

А надвечір Михайлові влаштували урочисте вшанування. З бронежилетів змайстрували щось подібне до царського трону і, підхопивши, чоловіка на руки, всадовили на почесне місце. Урочисто піднесли фронтових сто грамів та нехитрі наїдки. Ось так, по-солдатськи, кожен намагався віддячити цю скромну людину. Водночас він став найкращим другом для більш, ніж 30 прикордонників. І ця дружба міцнішає щодень, бо загартована боями та важкими випробуваннями.

Нині Михайло Маляр продовжує службу у рідному прикордонному загоні, радується кожному прожитому дню, тішиться спілкуванням з товаришами, рідними людьми – дружиною Юлею та донечкою Вікторією.

– Їхні щоденні молитви та віра були суттєвою підтримкою. Я знав: на мене чекають і, попри все, життя продовжуватиметься!, – підкреслює воїн, і тепла посмішка прикрашає його обличчя. А ще він постійно навідується до свого бойового друга – «УРАЛА», який нині зусиллями свого господаря та майстрів-ремонтників проходить «реанімацію», і незабаром знову їздитиме дорогами прикордоння.

Нещодавно старшого сержанта Михайла Миколайовича Маляра Указом Президента України Петра Порошенка нагороджено високою державною відзнакою – медаллю «За військову службу Україні».

Підготувала Людмила Катеринич