Спілкуючись з матерями загиблих прикордонників Антоніною Дзюбелюк та Галиною Глущак, боляче дивитись, як від веселих, життєрадісних жінок не залишилося й сліду. Разючі переміни відбулись з ними за останніх півроку і жалобне вбрання, які вони не знімають з літа, свідчать про незагоєні душевні рани. Їхні сини Олександр Дзюбелюк та Олег Глущак загинули трагічно та невчасно. Неоголошена війна, яку і досі чомусь називають АТО, забрала їхнє молоде життя. Попри усе, матері воїнів-прикордонників гідно несуть важкий хрест, що викликає неабияку повагу та преклоніння.

Обидві жінки, з якими я поріднилася серцем і душею, багато сподівань покладали на своїх синів: турботливих, чемних, працьовитих, людяних. Антоніна Володимирівна Дзюбелюк мріяла у недалекому майбутньому побачити сина Олександра, принаймні, полковником, а поруч нього вірну люблячу дружину, діток. Адже син обіцяв після повернення зі сходу України одружитись....

Галина Василівна Глущак уявляла свого Олега батьком великої, дружньої родини, успішним військовослужбовцем. Першою трагічна звістка прийшла саме у її домівку. Важким було усвідомлення матері, що сина вже немає, адже усього тиждень до загибелі, 3 липня, він відбув на схід України боронити державний кордон!

– Син відчував щось лихе. Попри те, що був веселою, життєрадісною людиною, очі його випромінювали сум. Я відганяла недобрі думки геть і казала: «Все буде добре", – утираючи сльози, пригадує жінка.

Олег Глущак загинув на світанку 11 липня 2014 року під Зеленопіллям унаслідок масованого обстрілу позицій прикордонників. Того дня яскраво світило сонце, щебетали пташки, а матір, з нетерпінням чекаючи дзвіночка від сина, замість довгоочікуваних слів: «Мамо, не турбуйся, я живий!», отримала невтішну новину і невимовний біль втрати. Не покидає її той біль і донині. При спілкуванні з Галиною Василівною намагаюсь не торкатися болючої теми, аби не ятрити рани. Запитую про чотирирічну онучку Дашу, яка і досі не відає, що її татко загинув.

– Учора була за няньку! Така ж вона у мене щебетушка! Любить, щоб я розповідала їй казочки, співала пісеньки. Дивлюсь на неї і бачу маленького Олежку – так вона на нього схожа!, – обличчя матері загиблого бійця на мить світлішає.

Отже, є сенс життя у Галини Василівни, яка усю себе вкладає в улюблену онучку.

– Життя продовжується, - підкреслює мужня жінка, стійко долаючи біль втрати, - Я ж не одна - у такому становищі тисячі матерів, сини яких загинули на війні.



При зустрічі з Антоніною Володимирівною Дзюбелюк ми одразу ж поринаємо у спогади і читаємо Олександрові вірші. Довгий час він приховував своє захоплення поезією і лише згодом розповів про таємницю мамі, подарувавши їй вірш-посвяту:

Спасибі, матусю, за ночі безсонні,

За лагідність серця, за мудрість буття.

Без тебе, рідненька, не було би сонця,

Ні радості щастя, не було б життя....

Болить душа матері від таких проникливих слів! Скільки в них сподівань і надій, яка ж у них щира синівська любов..... Непрохані сльози накочуються на очі – я ж сама матір двох синів....Пригортаю Антоніну, намагаюсь втішити, заспокоїти: «Тонічко, ви ще потрібні молодшій дочці, її треба вивчити, видати заміж, дочекатися онуків».

– Мені здається, я вже там - на небесах, поруч із Сашою, а тут зосталася лише моя тінь, – зізнаєтьс жінка у душевному відчаї та скорботі за сином.

– Було б хороше, якби Саша не загинув, – стиха промовляє мати воїна, і веде мене далі шляхами гірких спогадів. – Недобрі передчуття полонили мене за кілька днів до загибелі сина. Я місця собі не знаходила, раз-по-раз подумки звертаючись до Янгола-охоронця: «Якщо з ним щось має статися, то ти залиш мене і йди до нього!».


Але чорний ангел смерті вже чатував її сина на «Довжанському»: старший лейтенант Олександр Дзюбелюк загинув під час масованого обстрілу позицій прикордонників з «Градів» 27 липня 2014-го, а з ним ще троє бойових побратимів – Володя Блажко, Вітя Соколовський та Паша Дмитренко. Водночас неочікуване горе прийшло в домівки рідних їм людей. І жодні компенсації, допомоги, жодні утішання не повернуть загиблих синів, чоловіків, батьків, братів, коханих. І серця матерів не знатимуть спокою до останньої хвилини свого життя. Вони щиро молитимуться, щоб ті, від кого залежить мир, приклали усіх зусиль, аби припинити безжальну війну, яка забрала у них найдорожчих людей. Мир обов'язково прийде на нашу землю, дорогі матері! Адже на його вівтар покладено молоді життя наших захисників. Слава героям! Низький уклін усім матерям України, котрі подарували світу гідних синів!

Спілкувалася Людмила Катеринич