Сірі бліді тіні наводнили кожен закуток покинутої долею країни. Вони неспішно гуляють бульварами та вулицями, пролітають над гамірними майданами, відпочивають у дорогих ресторанах і пропивають останню копійку в задрипаних барах та кафешках. Від них віє холодом та байдужістю. Там, де вони з'являються, не слід чекати нічого доброго. Все, що вони роблять, неодмінно або перетворюється на бруд, або розсипається на багато дрібних частин під тиском реальності, наче картковий будинок від слабкого подиху легкого літнього вітру. Кожна їхня ідея, кожна їхня думка густим попелом забивається в щілини ефіру, закупорюючи тим самим усі входи та виходи до універсаму.

Вони мріють стати людьми, але саме їх походження ставить на їх мрії жирний хрест. Вони – діти дев'яностих, стрьомний результат викидню юної країни. Вони – безглузде покоління. Втрачене покоління. Моє покоління. Викинуті вищими силами на уламки інфернальної імперії, з народження опинившись в безідейному хаотичному просторі зародження капіталу та демократії, ми не знали ні Бога ні чорта, взагалі нічого не знали. Кожен з нас народився із вакуумом на тому місці, де мала б знаходитись душа, і ми дуже рано це усвідомили. Ми затикали цей вакуум тютюновим димом та дешевим порошковим пивом, телевізійним сміттям та комп'ютерними іграми. Тим часом оточуюче середовище чи не щодня змінювалось, залишаючи на нас шрами та подряпини. В таких умовах єдиною вірною життєвою установкою було «не паритись», і ми ані на крок не відходили від цього принципу. За своє коротке життя ми бачили стільки, що фіг нас чим здивуєш. Ми самі прийшли в цей світ дивувати, щоправда поки що безуспішно.

От і тиняємося ми блідими тінями просторами рідної землі, у пошуках хоч якогось виправдання власного існування. Під нами горить земля та руйнується те, що було створено та нажито предками. Ми хочемо привнести в цей світ щось своє, але марно. Можливо, ми прийшли сюди лише для руйнування та винищення. Можливо, так треба, щоб після нас не лишилось нічого. Принаймні, така гіпотеза багато чого пояснює...