Здивували мене батьки, звичайні пенсіонери. Вони хочуть стати інвесторами в українські реформи, аби тільки держава створила для цього певні умови. Ясна річ, змагатись з американським мільярдером Джоржем Соросом, який забажав вкласти в Україну 1 мільярд доларів інвестицій, мої стареньку не в змозі, натомість впевнені, що за нинішньої надважкої економічної ситуації в державі, їхні копійки теж були б не зайві. Як мовиться, що комар – то сила. Он пані Яресько каже , що для реформ нам гостро не вистачає грошей, а тому потрібні додаткові надходження від міжнародних фінансових донорів. Зрозуміло, гроші пані Яресько проситиме не під свої красиві очі чи високий інтелект, а під конкретні державні гарантії й вигідні для позичальників відсотки.

– Скільки можна жебрати за кордоном й потрапляти у все більшу залежність від кредиторів? – докірливо зауважив мій батько. – Так ніби інших способів нема, де взяти гроші.

Я було подумала, що йдеться про розкуркулення олігархів, про перспективу якого стільки розмов останнім часом. Мої батьки до цієї ідеї ставляться дуже позитивно, але не вірять у її реалізацію, бо надто довго живуть на світі, щоб перейнятись глибиною народної мудрості на кшталт – ворон ворону очі не виклює –тому на олігархів вони не сподіваються, натомість виходячи з власного життєвого досвіду , дивуються, чому наша влада не звернеться по допомогу, фінансову підтримку чи, відверто кажучи, порятунок доо народу, чому не запустить механізм внутрішньої позики? До речі, спроба такої позики, якщо пригадуєте, була на старті АТО минулого року, тоді уряд випустив облігацій внутрішньої позики номіналом у одну тисячу гривень на суму 100 мільйонів гривень для підтримки армії. Облігації в основному розповсюджували на підприємствах та установах, ось і бюджетну організацію, де працює мій чоловік попросили викупити десяток облігацій. А що зарплати в організації доволі скромні, то викуповували цінні папери гуртом, склавшись по сотні-другій гривень. Як будуть повертати вкладені кошти й ділити відсотки, не переймались – скинулись і забули. Такі облігації ще довго продавались у відділенні Ощадбанку, де мій батько отримує пенсію.

– Ну хіба важко було додуматись випустити такого папірця меншим номіналом, хоча б у сто чи двісті гривень, аби вони були доступні на мою пенсіонерську кишеню?- щоразу дивувався тато, повертаючись з банку. – От у час мого дитинства облігації були і по п'ять і по десять і двадцять і п'ятдесят рублів. То чому Сталін додумався до цього, а наша влада - ні ...

Про облігації внутрішньої позики для відбудови радянського господарства мої батьки, як і більшість їхніх ровесників, можуть розказати багато. Ця позика була жахом їхнього дитинства, причиною голодного-холодного існування. Навесні 1944-го року радянська армія звільнила подільські села й містечка, а вже за кілька місяців на обійстя селян заявився фінагент - підписувати народ на позику.

– Мама з сусідками як тільки почують, що в село заявився фінагент, їх наче вітром з двору здувало, ховались у житах, по левадах, у ярах і долинах, але це не рятувало, – згадує батько. – Фінагент теж був метикуватий, знав де шукати жінок – у полі в ланці чи в колгоспній конторі й змушував підписувати позику на кілька тисяч. А крім цього ще було так зване самообкладення, тобто податок на домашню худібку, птицю тварин і навіть за кожне дерево в садку. Садки масововирізали, хіба що а на подвір'ї для затінку залишали кілька акацій. Аби виплатити позику й податки селяни спродували все, що мали. Либонь тоді народився сумний жарт «Іване, продай акацію, купи облігацію!»

Такі спогади, до речі, зайве нагадування тим пенсіонерам, які нині плачуть за радянськими часами з їхньою упевненістю у завтрашньому дні. Еге ж, історія з позиками красномовно свідчить на чому будувалась ця упевненість. Мої батьки цього не знають, але перші позики СРСР були розміщені ще задовго до їхнього народження у 1922 році. Але то були лише квіточки. Бо вже тридцяті була розгорнута потужна агітаційна кампанія величезної кількості внутрішніх позик серед населення, як державних (оборонних, народногосподарських), так і місцевого значення (на споруду конкретної установи). Хоч позики й називалися добровільними, фактично виплати були обов'язковими, в середньому житель СРСР віддавав 2-3 зарплати в рік на держпозики. Держава в ці роки отримувало від позик стільки ж, скільки приносили всі інші податки і збори з населення. У 1936 році влада практично визнала дефолт на держпозики - облігації восьмивідсотковий позик були насильно обмінені на тривідсотковий, погашення яких була відтермінована на 20 років.

У післявоєнний час позики були менш прибутковими – загальна розруха і зубожіння дали про себе знати, а головне – просів кредит довіри, отож мої сільські бабусі розпалювали облігаціями піч. Але то було вже після смерті Сталіна, а за його життя позики виконували ще й роль лотерей, і яка то була радість, коли вдавалось виграти на них бодай рубля. Тоді мами вже точно приносили з базару булочку з родзинками. Ясна річ, жодних індексацій у ті часи не проводилось, попри девальвацію рубля і виграші виплачувалися за номіналом. У 1957 року підійшли терміни платежів по позиках 30-річної давності, і Радмін ухвалив знову ( ясна річ, за проханням трудящих) відстрочити раніше обіцяні платежі ще на 20 років. Ось тоді мої бабусі й взялись розпалювати паками облігацій піч. А сусіди – обклеювати нужники. Далекоглядність проявила лише моя двоюрідна бабуся, котра й залишила мені у спадок ці кольорові папери.

Але як би там не було, але держава завдяки народним запозиченням порівняно швидко, без жодних зарубіжних кредитів зуміла піднятись з руїн. Та й де, скажіть, було брати ті кредити, адже жоден міжнародний валютний фонд чи світовий банк реконструкції й розвитку, навіть якби й існували на той час, не дали б жодної копійки тирану Сталіну. Отож, позичати гроші довелось лише у власного народа.

До речі, саме таким шляхом – організації масштабної внутрішньої позики пішов й американський президент Франклін Рузвельт, вирятовуючи націю з Великої депресії. У нього теж не було змоги вдатись до зовнішніх запозичень, хоча б тому, що Старий Світ переживав на той час свою депресію, хоча й не таку велику, як Америка. Отож Рузвельт звернувся за підтримкою до свого народу, але зробив це не по-бандитськи, як Сталін, а цивілізовано, як джентльмен, на чиє слово можна покластись. І гроші знайшлись, дарма, що в той час банки лопались по сотні на тиждень, а лави безробітних зростали тисячами ледь не щодень. Але, люди , які мали в кишені бодай один зайвий долар, були впевнені, що краще придбати на нього облігацію, аніж мішок борошна чи якусь золоту цяцьку. До речі, золото Рузвельд заборонив вивозити з країни й водночас відмінив золотий стандарт долара. І взагалі – багато чого зробив, що допомогло ефективно запрацювати народним запозиченням і вивело державу з прірви.

У нас нині теж вкрай складна економічна ситуація, водночас народ в масі своїй, хоч би як ми плакались на злидні, далеко не в гіршому стані, аніж були американці на початку 30-х років минулого століття, і економічні основи для організації внутрішньої позики створені... Принаймні, з початку 90-х років минулого століття у нас прийняті всі необхідні закони й функціонує ринок цінних паперів, де, зокрема, мають гуляти й облігації позики. Але схоже, цей ринок, якщо й діє, то виключно для своїх людей, для узаконення дерибану держвласності та інших меркантильних інтересів.

І схоже на те, що владі куди простіше напозичати грошей у закордонних кредиторів, проїсти й роздерибанити, почіпляти борги на народ й протягувати руку за новою порцією позички. А організувати масштабну внутрішню позику – це треба мати зовсім інший рівень державного мислення й відповідальності водночас. Скажімо, як у Рузвельта. То хіба соромно нашим урядовцям повчитись у нього? Але для того, щоб звернутись до людей за позикою, для початку треба пояснити: на які інвестиційні програми вона залучається, які гарантії повернення й що з того матимуть позичальники, при чому справа не лише у відсотках. І якщо все буде чесно й справедливо, то я упевнена, що мої батьки дістануть свою заначку на чорний день і довірять її державі, аби тільки відвести цей чорний день від внуків і правнуків, забезпечити їм достойне майбутнє.

... До речі, забула розказати про бабусині облігації. Я дістала їх у спадок у розпалі перебудови, коли сиділа в декреті з маленьким сином. Чоловіка саме забрили до війська, допомога від держави була мізерна, синуля важко хворів. Грошей не вистачало ні на що. А ж тут держава розпочала гасити облігації внутрішньої позики. Кілька тисяч радянських рублів, виручених за них, стали для нашої родини рятівним кругом.