На тему становища московської церкви в Україні та її перспектив нині дискутують чимало, і не лише фахівці, а й звичайні, зовсім молоді громадяни. І саме молодих читати найцікавіше, адже вони наше майбутнє, а отже від їхнього вибору й ставлення залежить зокрема, чи збереже московська церква свої позиції в Україні.

Моя майбутня колега Аліна Купцова, нині студентка Донецького національного університету, перейнявшись майбутнім УПЦ МП, стверджує у своєму блозі, що московську церкву врятує лише ребрендинг, інакше її перспективи дуже песимістичні, попри міцний фундамент та суттєві переваги над УПЦ Київського патріархату. Ну що ж, кожен має право на власну думку. І я, напевно, не дискутувала б з майбутньою колегою, якби не свіжий скандал навколо московської церкви під час урочистого засідання Верховної Ради, коли її представники демонстративно залишились сидіти під час вручення нагород героям АТО . На ноги звелась уся зала, навіть іноземні делегації, а московські попи – ні... Ця подія вкотре підлила олії у вогонь, викликавши суперечливі коментарі аж до найрадикальніших: московську п'яту колону в рясах – геть з України. За таких настроїв про ребрендинг уже не ведеться.

До речі, що воно таке – цей модний «бренд- ребрендинг»? У часи мого студентства за радянської пори користувались простішим терміном – торгова марка, ярлик. Це вже за незалежності до нас з європ прибився «бренд», що скандинавською буквально означає – тавро для худоби. Отже, ребрендинг у прямому значенні – перетаврування цих Божих творінь. Сумнівно, що від такої маніпуляції природа того, що під тавром, переміниться. Вся історія Московської церкви та її війна за первородство зі своєю матір'ю – церквою українською тому свідчення. Проблема лише в тому, що цієї історії ми, тобто моє покоління, не знаємо. Як виявляється, не знають її й наші діти, тобто покоління Аліни Купцової.

«Звісно, УПЦ МП має декілька важливих переваг, головна з яких, – це її канонічність.Тобто вважається, що вона успадкувала «апостольське преємство», – пише Аліна Купцова. А звідки, дозвольте запитати, молоденькій дівчині це звісно? Дуже не хочеться думати, що це патріотично налаштовані, якими ми їх вважаємо, викладачі Донецького національного університету вкладають у голови студентів уявлення про українську церкву як меншовартісну й вторинну по відношенню до московської, тобто не канонічну. Бо коли так, то це дуже тривожно, адже завтра випускники ДонНУ стануть журналістами й створюватимуть інформаційне поле нової України, впливатимуть на формування національної свідомості та національної гордості громадян. Утім, так само тривожно, якщо в університеті серед навчальних дисциплін не передбачено вивчення історії української церкви, вкрай драматичної й складної, надто від козацьких часів до наших днів. Адже вона – це суцільна боротьба київського патріархату за своє існування як атрибуту національної держави. Отож не дивно, що національно-визвольна боротьба українців невіддільна від боротьби за збереження авторитету національної церкви та повернення її автономії від Москви, так підступно позбавленої у 1686-му році. Та й зрештою, що воно таке ці канони, з якими московські попи носяться, як відомо хто з писаною торбою, відлякуючи їхньою відсутністю неосвічених вірян від національної церкви? Ви не задумувались, як поняття «канони» співвідносяться зі звичними мирськими термінами? Що це – релігійна конституція, церковна «ксива», ордер на житло чи свідоцтво на здійснення відповідної діяльності? А головне – хто й за що відібрав ці канони в української церкви? Бо хто вручив відомо – апостол Андрій Первозванний, коли прийшов проповідувати на береги Дніпра й прорік, що над ними засяє благодать Божа. І коли здійснилось апостольське пророцтво, й Божа благодать засяяла золотими банями Десятинної церкви, а згодом – Святої Софії над Дніпром, то де, в якій дупі знаходилась тоді московська церква, як, власне, й сама Москва? Отож, про які права на апостольське преємство заявляють нині її панотці, що їм так вірять наївні студенти? Ну, студенти, можливо, цього невивчали, але ж московським священикам відомо, яку відповідь на це питання дав ще у 1924-му році декрет (томос) Вселенської Патріархії, підписаний патріархом Григорієм VII та 12 митрополитами про неканонічність передачі Київської Митрополії Москві у 1686-му році?

Давній батьків друг ще з молодості, письменник і народний депутат Володимир Яворівський якось розповідав, як з'явився Московський патріархат в Україні, вже після того, як у 1990-му році Святіший Патріарх Московський і всієї Русі Алексій ІІ надав українській церкві незалежність і права широкої автономії, а Митрополиту Київському Філарету – титул Блаженнішого Митрополита Київського і всієї України. Зроблено це було про людське око, бо одночасно з цим Москва взялась готувати розкол в Українській церкві. В Інтернеті є достатньо інформації , яким чином Москва організувала й провела в січні 1992-року розкольницький Архірейський Собор у Харкові, куди не запросила Філарета, а лише його опонентів і прислала Володимира Сабодана, тодішнього митрополита Ростовського й Новочеркаського, якого відомий релігійний публіцист Андрій Юраш назвав українцем за корінням, але малоросом за духом. А коли українській владі стало відомо про плани Москви, тодішній міністр внутрішніх справ Андрій Василишин запропонував президенту Леоніду Кравчуку затримати на кілька днів на Хуторі Михайлівському Володимира Сабодана й тим зірвати плани Кремля. Президент не зважився на такий вчинок, боявся розгнівати Бориса Єльцина. Як згодом не наважився розгнівати Москву, коли віддавав їй в оренду давні українські святині –Почаївську та Києву-Печерську лаври, які та перетворила на розсадники мракобісся та україноненависництва. Хіба це не нагадує історію з орендою Севастополя російським чорноморським флотом тільки в духовній царині?

І наостанці ще один факт про так званий «міцний фундамент» московської церкви в Україні. Як свідчить Вікіпедія під час офіційної зустрічі делегації Вселенського патріархату з Президентом України Віктором Ющенком 24 березня 2005 р., голова делегації архієпископ Скопельський Всеволод (Майданський) передав послання патріархату: «Материнська Церква, Константинопольський Патріархат, вважає, що її донька — Московський Патріархат — має ту канонічну територію, яка існувала в неї до 1686 року. Підпорядкування Київської Митрополії Московській Церкві було здійснено Патріархом Діонісієм без згоди та затвердження Святим і Священим Синодом Великої Церкви Христової.» Перекладаючи це з мови церковної дипломатії на повсякденну, жодних додаткових канонів українська церква не потребує, бо має їх від самого свого народження. Натомість це московська церква є неканонічною на українських теренах, іншими словами – церквою-самозванкою. Але видається, нинішній українській владі, як її попередникам знову не вистачає політичної волі, аби вказати знахабнілим московським церковнкам їхнє місце в Україні.

У даному разі я аж ніяк не закликаю владу до заборони московської церкви, це надто груба зброя , що найчастіше призводить до протилежного результату. Натомість є інша, значно дієвіша й гнучкіша – просвіта та інформація. Свого часу вона була успішно випробувана нашою історією на старті визвольних змагань у17-столітті. На той час у Речі Посполитій панівною була католицька церква, яку підтримували своїми щедротами король, польська і частково українська шляхта. Не дивно, що єзуїтські навчальні заклади були найкращі за своїм рівнем у Східній Європі, отож, коли батьки вибирали, куди віддавати синів на навчання, іншого вибору, крім єзуїтських закладів не існувало. Правдоподібно, що й сам Богдан Хмельницький закінчив єзуїтський колегіум у Львові. Утім, далеко не всі випускники виходили зі стін цих закладів українцями за духом, адже разом з науками їм прививали чужу віру та ідеологію. Окатоличення українських княжих родів Вишневецьких, Слуцьких, Чорторийських, Збаражських тощо – гірке тому підтвердження. Натомість православна українська церква, позбавлена матеріальної підтримки і, перебуваючи, висловлюючись по-сучасному, на маргінесах, скотилась у глибоку кризу. Православних шкіл не існувало, прості священики ледь уміли читати, ворогували між собою за парафії й спивались від безпросвітності. Тоді здавалось, що українську православну церкву вже ніщо не порятує від зникнення. Але саме гірке приниження рідної віри спричинило в частини української еліти небувалий дух патріотизму. Головним агентом перемін, як свідчить історик Ярослав Грицак, стали руські церковні братства. На пожертви православних магнатів і власні кошти вони заснували Острозьку, Львівську, Київську братські школи, а згодом – славнозвісну Києво-Могилянську академію. Саме у цих навчальних закладах виховувалась еліта, яка заклала коріння національної ідеології й очолила національно-визвольну боротьбу українського народу. До речі, до Київського релігійного братства разом з усім Військом Запорозьким вступив гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний, а його приклад згодом наслідували й інші гетьмани. А тепер скажіть, ви уявляєте, аби наші сучасні гетьмани й магнати відродили щось на зразок церковних братств, аби підтримати створення національної помісної церкви й донести інформацію українцям про справжню історію рідної церкви та її взаємини з церквою імперії-загарбниці – Московщини? Отож-бо й воно... За такої ситуації , що нині, чи так уже принципово, під яким брендом імперська церква пудритиме нам мізки далі, прививаючи комплекс меншовартості?

Московській церкві не місце в Україні. Ото й вся суть її «ребрендингу»