Про першу річницю президента Порошенка, здається, висловились усі, хто мав, що сказати. Я теж планувала долучитись до загального хору й сказати кілька слів, що назбирались на душі. Але завадили дуже нагальні справи – з села зателефонували родичі зі звісткою, що колоради обсіли нашу картоплю. Довелось їхати воювати зі шкідниками, а заразом і з бур'янами, що особливо буйно намножились цієї весни.

Багато років ми вирощуємо бараболю на городі, що дістався у спадок від покійної бабусі. До нашого городу від Вінниці рукою подати: всього п'ятдесят кілометрів по трасі та приблизно 200 гривень, аби заправити автівку. І хоча бабусине село знаходиться усього за кілометр від жвавої гайсинської траси, до нього нема жодного вказівника – таке воно маленьке. А з кожним роком стає все меншим, кладовище – все тіснішим, а осиротілих хат – все більше. І хоча хати в селі користуються попитом, адже, якби не ліс, то Немирів можна було б розгледіти з городів, жодна не продається. Хати занепадають й руйнуються, зате городи біля них доглянуті й засіяні. Хати нині не в ціні, зате городи, наче якорі, тримають на припоні усіх вихідців з села – нинішніх жителів великих і маленьких міст та містечок. І як тільки настає черговий городній сезон, на вихідні висипає людей на городи, наче мурахів, бо село наше, хоча й маленьке, але народило й дало державі чимало лікарів, вчителів, інженерів, підприємців і навіть кількох вчених та представників творчої інтелігенції – одне слово, весь соціальний зріз в мініатюрі. І ось цей «зріз», вбравшись у старі лахи, ціле літо дружно гарує біля стратегічної української культури.«Бараболя – наша доля», - жартує наша відома поетеса Тетяна Яковенко. І вона має рацію, бо ж саме завдяки бараболі ми досі живі й відносно ситі за перманентних вітчизняних економічних криз та політичних колапсів й потрясінь. Бараболя – наша впевненість у завтрашньому дні, основний чинник стабільності й народного добробуту. Але, якщо ви думаєте, що я зараз співатиму їй оди, то помиляєтесь – не той настрій, бо коли нагаруєшся на городі, на лірику не тягне, винятково на буденну прозу.

Наш сільський город, наче валіза без ручки: перти важко й покинути страшно. Точніше щоосені, як ми зібрали весь урожай, звезли до погребу й підбили баланс: скільки витратили оранку й культивування городу, насіння й усіляку «хімію», бензин для автівки тощо й співставили з цінами на городину на міських ринках, висновок єдиний – ставимо на нашій сільській городній епопеї крапку, бо отриманий зиск мізерний порівняно з витраченими грошима, часом,силами й нервами. Але... Надходить весна, а в державі все той же морок за відсутності світла попереду, а запаси городини в погребі закінчуються, а з ними й впевненість в завтрашньому дні, коли за цілком ймовірної перспективи опинитись на мілині, принаймні, не викладеш зуби на полицю. І вкотре констатуєш, що ти сам собі держава й уряд, бо за відсутності у держави стратегії виживання й розвитку, а заразом й відсутності інтересу до того, як виживають пересічні громадяни, ця стратегія стає особистим клопотом кожного. Отож, за лопату й вперед з піснею! Вирощуй бараболю, забезпечуй родину, а не лізь претензіями до влади. Хіба не так «папєрєднік» Азаров повчав нас долати економічну кризу й робити свій внесок у справу продовольчої безпеки держави?

Проте не він першим взявся реформувати економіку, спроваджуючи нас на городи. Пам'ятаю, як в зеніті перебудови, коли Україна завирувала рухівськими мітингами, тодішня компартійна влада гнівно наказувала проявляти громадянську свідомість, саджаючи бараболю на городах, а не дестабілізувати ситуацію в державі. І ми, махнувши рукою на владу, таки подались на городи. А влада взялась за «стабілізацію», допавшись до державної власності, як колорадські жуки до картоплі... У підсумку маємо тотально розрабовану державу, в якій дві третини населення живе за межею бідності, а якщо й досі не скотилось в безпросвітні злидні, то насамперед завдяки своїй хазяйновитості й бараболі з сільських городів.

А ось днями вже й Порошенко порадив зчепити зуби і йти вперед з піснею Вакарчука. Еге ж, як мовиться, наша пісня гарна й нова...Отож гнути спини біля бараболі на власних городах доведеться й далі, а влада в цьому нам лише сприятиме, бо ж бараболя давно вже з продукту харчування стала основним чинником внутрішньої державної політики стабілізації та добробуту. Авжеж, поки махаєш сапою на городі та воюєш з колорадськими жуками, бур'янами, фітофторою та іншою картопляною бідою, то все інше – корупція, скандали, викриття, криза , тарифи і те, що там конкретно сказав Порошенко і як на це зреагував Яценюк – все-все відступає на другий план перед нагальними клопотами по забезпеченню продовольчої безпеки власної родини. Тільки тут, на сільському городі розумієш ціну справжніх смислів й цінностей: тільки б бараболя зійшла, тільки б жуки не зжерли, спека не спалила, дощі не згноїли і т.д. і т. п...

І ось я махаю сапою на городі й відчуваю черговий приступ хронічного дежавю. Не суть принципово, яке прізвище та ім'я носить чинний президент, яка у нього фігура й скільки дітей в родині та які гарні промови він виголошує , бо на мій процес вирощування стратегічної культури це не впливає. Як вирощувала картоплю при Кучмі, згодом при Ющенкові, а потім при Януковичі, так само вирощую й при Порошенкові... Ну, якщо бути зовсім точною, трошки не так. Адже за Порошенка я вже куди більше, аніж за його попередників, розбираюсь в сортах картоплі та різній «хімії» завдяки чималому власному досвіду та порадам друзів-інтелігентів. Колись при зустрічах ми обговорювали нові кінофільми та модні романи, а зараз ведемо розмови на більш приземлені теми,насамперед про те, хто що і як вирощує, скільки якої отрути сипле в землю, і які технічні причандали купує, аби полегшити працю на городі. Наприклад, мій гарний знайомий – професор, завкафедрою недавно придбав собі потужний мотоблок. Еге ж, він також змушений вирощувати картоплю,бо навіть його професорської зарплати ледь вистачить , аби оплатити нові тарифи. А треба ж іще чимось годувати родину. А ще професор дуже тривожиться, що раптом, не дай Боже, кафедру скоротять чи вуз прикриють, тоді першим рятівником стане власна картопля...

До речі, цього року на мій город теж прийшли сучасні технології, але то аж ніяк не заслуга президентів й урядів, які своїми реформами підняли рівень моєї зарплати, аби стали доступними китайські автоштукенції в магазині «Фермер». Просто мій сільський родич продав коника й купив китайського мотоблока, тепер допомагає мені саджати й підгортати картоплю за європейськими стандартами. А в усьому іншому мої життєві стандарти, як і в більшості українців, дуже й дуже далекі від Європи. До речі, про Європу. Свого часу у важкі часи закінчення Другої Світової війни вона теж пройшла через фазу масового захоплення городництвом, коли в зруйнованих містах люди на клумбах, газонах і навіть у вазонах вирощували все, що придатне в їжу. Але в Європій цей період минув за кілька років. А коли мине у нас і чи мине взагалі? Невже «бараболя – наша доля» судилась ще й нашим дітям? В одного відомого економіста прочитала фразу про бараболю, як найточнішого показника глибини економічної кризи. Коли вона досягне дна, бараболю садитимуть усі. Якщо це так, то що ми вже давно на дні. А чомусь бараболя ніяк не допоможе нам виборсатись з цього дна. Радше навіть навпаки, розводить нас по городах, перетворюючи на земляних черваків. А владі тільки цього й треба, аби ми запорпались носами в землю й не помічали, що діється навколо. Принаймні, поки що саме так...

То що, перестати саджати бараболю? Ні, я до цього не закликаю. Як же вижити без неї? Натомість тривожно інше: аби клопоти навколо стратегічного продукту виживання вкотре не відволікли нас від головного - контролю за владою й не забрали сили вимагати від неї перемін.