У деяких містах Донеччини пам'ятники Леніну падають вже двадцять років. Їх регулярно плюндрують, відбивають частини монументів, але все одно намагаються реконструювати. Закон про декомунізацію зробив цей процес більш організованим.

На початку 90-х пролетарії Донбасу одними з перших виступили за незалежність України. На фоні сепаратистської істерії цей факт здається щонайменше дивним. Втім, на заході області є деякі міста, які відрізнялись патріотизмом завжди.

Так зване Велике Селидове — об'єднання міст Селидове, Українськ та Гірник. Виросли вони з давніх козацьких зимовників та довгий час зберігали українську ідентичність. Навіть зараз більшість жителів міст спілкуються українською. За радянською традицією, на головних площах кожного з них було встановлено монументи з "вождем революції". І не можна сказати, що місцеві жителі колись відчували до них особливу любов.

Так, Українськ відзначився тим, що тамтешній Ленін за двадцять років чотири рази лишався без голови, Гірник позбавився комуністичного лідера більше п'яти років тому (знову ж таки, з ініціативи місцевого населення). Селидове позбавилось сірої глиби минулого тижня. Містяни навіть не намагались "захистити" пам'ятник, при тому що у місті майже немає міліції та військових. У той же час, пам'ятники Богдану Хмельницькому та козаку Селиду, засновнику міста, ніхто ніколи не чіпав. Більше того, жителі цих міст вважають їх чи не головнішими принадами для приїжджих.

Сепаратизм у цих містах протримався не більше трьох днів. Їх ніхто не звільняв, на їх вулицях не лунали вибухи та постріли. Просто одна купка людей вивісила ганчірку "деенер" на міську раду, інша — трохи пізніше зняла і повернула на місце прапор України. Звичайно, роздута російськими ЗМІ та ольгінськими тролями істерична хвиля накрила багатьох. Але більшість зайняла розповсюджену на Донбасі позицію — аби у нас не стріляли.

Пройшло вже майже півтора року війни і люди бачать, що "укропи" — такі саме люди, як і вони, ніхто нікого не знищує та не висилає у концтабори. Навіть активні противники "хунти" у більшості своїй прийшли до висновку, що у єдиній країні жити краще, аніж у маргінальній "республіці". Патріотичні настрої у суспільстві активно підігріваються й переселенцями з окупованих територій.

Фактично для "руского міра" території західного Донбасу втрачені. Намагаючись далі тиснути інформаційними вкиданнями, сепаратисти лише створюють дисонанс з реальністю. Люди бачать дійсність, яка ніяк не збігається з тим, що транслюють прокремлівські ЗМІ. Вони у деяких моментах самі для себе відіграють роль "мінстеця". Постійний потік брехні з інтернету та телевізора поступово починають викликати у людей відразу. Навіть ті, кому доводиться дивитись телеканали терористів, перестали дивитись їх новини, принаймні довіряти їм.

Виходить, що терористи своєю невмілою інформаційною політикою проводять декомунізацію та боротьбу з сепаратизмом ефективніше, ніж усі українські державні структури разом узяті.

Шкода лише, що для того, щоб жителі Донбасу усім серце полюбили Україну, нам доводиться жити у стані війни з Росією.


Фото Сергія Наконєчного