Vlasno.info продовжує публікувати матеріали про вінницькі заводи. Деякі з них залишились тільки у згадках, деякі ще працюють, але не на повну потужність. Як і Вінницький агрегатний завод, який наразі займає лише половину колишньої своєї території.

Завод з'явився у позаминулому сторіччі

Вінницький завод тракторних агрегатів почав свою історію далекого 1880-го року. Саме тоді на території сучасного заводу з'явились перші майстерні. А ось у 2000-х роках територія заводу почала зменшуватись, а на місці колишніх цехів виростали гіпермаркети, магазини та ринки. Vlasno.info дізнався у працівників заводу про його історію та найцікавіші події, що трапились протягом цих 137 років.

так агрегатний завод виглядав у 2005 році

– У 1870 році з'явилась станція Вінниця. Зрозуміло, що біля залізниці рано чи пізно мали б "вирости" підприємства. Ось 21 липня 1880 року там відкрили першу майстерню на 10 чоловік. Відтоді у цей день ми святкуємо день народження заводу, – розповідає голова профкому Вінницького агрегатного заводу Володимир Ковальчук. – У тій майстерні ремонтувався гужовий транспорт, адже на той час це був основний засіб пересування. Паралельно відкрили цех чавуноливарного лиття. Там виготовляли косарки, молотарки, тощо. Згодом майстерня і цех об'єднались, і працювало там вже 65 чоловік.

Був "Конкуренцією", став "Молотом"

Чавуноливарний завод називався "Конкуренція" і належав підприємцю Конельському. У 1903 році він продав його іншому підприємцю Борису Львовичу (в деяких джерелах йдеться про Боруха Львовича). Підприємство стало одним з найбільших у Вінниці. Там виливали також металеві вироби для господарських потреб. У 1914 році завод перейменували у "Молот", а число робітників збільшилось до 95-ти. У Вінниці досі можна побачити вироби заводу "Молот". Наприклад, на колонах біля музичної школи № 1 є напис "Б.М. Львовичъ въ Виннице".

Фото: posterrr.livejournal.com

Також подекуди зустрічаються й каналізаційні люки, де можна прочитати: "Винницкій город. Водопроводъ. Заводъ Б.М. Львовича". Залишились й металево-чавунні сходи та чавунні ґанки зі сходами, які виготовлялись на заводі "Молот".

Фото: posterrr.livejournal.com

Але основною продукцією, що там випускалась, були машини для цукроварень та винокурень, кінні приводи та сільськогосподарські машини.

Мав обсяг виробництва у 125 тисяч карбованців

– Почав завод розбудовуватись від вулиці Олександрівської (тепер це проспект Коцюбинського), займав територію 9282 квадратних метра, – зазначає працівник відділу кадрів Оксана Сенкевич. – А річний об'єм промислового виробництва складав 125 тисяч карбованців.

Для прикладу — в кінці 19-го сторіччя один кілограм цукру коштував 38 копійок, калач — 3 копійки, хліб житній — 4,5 копійки, пиріг — копійку, миска борщу — півтори копійки, галушок — 5 копійок, порція печені або душенини — 15 копійок, ковбаса м'ясна — від 15 до 30 копійок, в'язка грибів — 15 копійок, судак — 20 копійок, короп свіжий — до 1 карбованця. Десятина землі коштувала тоді 60 карбованців, корова — від 34 до 42 карбованців. Земля швидко дорожчала: в 60-ті роки десятина коштувала 30-35 карбованців, у кінці століття — до 100 карбованців.

Майже з "нуля" відбудували зруйновані у війну цехи

– Після націоналізації у 1919 році завод не змінював виробництва. Тут ремонтувались автомобілі, двигуни, виготовлялись бурмашини, та запчастини до сільгосптехніки. А у 1932 році "Молот" об'єднали з машинно-тракторною майстернею та перейменували у "Вінницький автотракторний ремонтний завод імені Горького". Тоді там працювало 220 людей, було 5 деревообробних та 25 металообробних станків. Також робітники допомагали колгоспам, де було дуже скрутно у ці роки, виходили на суботники, брали участь у стахановському русі, який тоді був дуже популярний, усі змагались та перевиконували норми. З 1939 року завод випускав токарно-вінторізні станки, – продовжує Володимир Григорович. – На жаль, під час Світової війни все зруйнували. Цілились по залізниці, а попадали по території заводу. Довелось його відбудовувати майже з нуля.

Під час війни провести евакуацію до кінця не вдалось, тому коли німці були на підступах до Вінниці, три працівники заводу вивезли бронзові та чавунні злитки із заводу та затопили в річці Південний Буг. Але чи дістали ті злитки з річки, історичних відомостей немає.

– Лише в 1948 році вдалось повністю відновити роботу заводу. Пізніше сюди підтягнули трамвайну лінію. Перед людьми, що приїхали у Вінницю, відкривався дуже гарний краєвид: адже по проспекту Коцюбинського була висаджена алея, яку містяни називали парком, – згадує Володимир Григорович.

Завод вводив у експлуатацію будинки, гуртожитки, садочки

У 1956 році завод перейменували у Вінницький агрегатний. В 1974 році працівники заводу урочисто заклали капсулу в стіну заводоуправління. В ній міститься звернення до працівників заводу 2024 року, і саме того року 17 липня капсулу треба відкрити.

– Поступово завод розвивався, з'являлось більше корпусів. Працювати на заводі було дуже престижно, адже працівники мали повний соцпакет, отримували квартири, – додає Оксана Олександрівна. – Наш завод побудував дуже багато багатоквартирних будинків, три холостяцькі гуртожитки, один з яких перебудували в сімейний, три садочки — 37-й, 50-й та 28-й. У 1980 році здали в експлуатацію базу відпочинку "Южанка" в Затоці Одеської області.

На заводі створили заслужені самодіяльні колективи

За словами Володимира Ковальчука, на 100-річчя заводу 50 працівників були нагороджені орденами і медалями.

– Тоді був пік розквіту нашого заводу. З навколишніх сіл звозили людей, 12-ма автобусами. Усього працювали більше 5 тисяч людей у три зміни, – зазначає. – Наші самодіяльні колективи досягли такого рівня, що їх запрошували на всі міські заходи, а у 1980-му танцювальний ансамбль "Подолянка" поїхав на відкриття Олімпіади у Москві. В нас був свій оркестр, в кожному цеху — свій хор, регулярно влаштовували огляди самодіяльності. Заводський клуб містив 360 глядачів.

Крім того, колектив "Подолянка" об'їздив весь Радянський Союз. Виступали також й за кордоном.

– Були в Мозамбіку, Алжирі, Індії, Іорданії, – каже головний інженер Юрій Грищишин. – У 1986 році їздили на фестиваль молоді та студентів в Находку, що на Камчатці. Там нас запросили у Японію на фестиваль Дружби.

– Влаштовували й спортивні змагання вихідного дня, – додає Володимир Григорович. – Як тільки на вулиці теплішало, катались на човнах. Станція човнів розташовувалась на острові Кемпа. Сторож там й жив, ще корову тримав, пам'ятаю. Міст на острів на бочках зводили докупи з двох половинок. Цей міст зносило аж до Сабарова, як сильні вітри віяли.

На заводі шанують династії робітників

Пишаються на агрегатному й заводськими династіями. Їх за 137 років було дуже багато.

– Якщо порахувати, скільки стажу мають працівники, що належать династіям, вийде більше 400 років, – хвалиться Оксана Сенкевич. – Можу назвати найбільш численні — Вольські (перший робітник прийшов у 1940-х роках), Плисюки (в різні роки працювало 13 членів династії), Марковські, Люлькіни, Караулови, Бомки (від прізвища Бомко). Також у нас був свій Герой Радянського Союзу — Топольський В.І. На величезній стелі у нас були викарбувані усі загиблі під час Світової війни. Після війни усіх учасників бойових дій ми завжди вітали, влаштовували для них урочистості. Їх було 276, зараз 12 залишилось.

Половину корпусів заводу зайняли магазини

У 2005 році заводчани провели урочистості з нагоди 125-річчя рідного підприємства. Але згодом частину корпусів віддали під будівництво магазинів.

– Першим у 2007 році почав будуватися гіпермаркет "Квартал". А тоді поступово забудовувались всі приміщення по проспекту Коцюбинського, потім — по вулиці Кірова (зараз — вулиця Батозька). З'явився Залізничний ринок, - розповідає Володимир Ковальчук. - Ми в ті роки віддали допоміжні цехи та приміщення заводоуправління. Проблеми почались ще в 1990-х роках. Тоді задумали будувати завод "Пневматика". Навіть майданчик для цього знайшли на хуторі Шевченка. Вже й фундамент заклали. Проте, якось одночасно і місцеві мешканці почали скаржитись на сусідство шкідливого виробництва, і "зверху" на нас тиснули, щоб завод перенести у Кіровоград (зараз — Кропивницький). Мовляв, там потужніше виробництво.

Працівники як могли відстоювали своє підприємство: збирались на мітинги, проводили збори. Усі стали акціонерами заводу. Вирішили стати відкритим акціонерним товариством.

– Щоб не занапастити завод, на зборах акціонерів віддали контрольний пакет акцій директору — Олександру Заброцькому. Люди йому довіряли, бо він практично виріс на нашому заводі, – наголошує Володимир Григорович. – Інакше й заводу вже могло тут не бути. А зараз працюємо, експортуємо свою продукцію у 10 країн Європи та Азії. Випускаємо шестерні насоси та гідромотори, гідроциліндри, рукава високого тиску.

Найстаріший працівник заводу їздить на тракторах та екскаваторах

Усі працівники заводу знають і шанують найдосвідченішого робітника заводу — 81-річного Василя Ільченко. Він досі приходить на роботу, щоб виконати нагальні доручення.

Василь Ільченко

– Моя стихія — трактори. Цього року цілу зиму розчищав сніг, тощо, – зізнається Василь Григорович. – Приходжу на роботу за необхідністю. Якщо щось кудись треба перевезти, тощо. От пробило кабель біля хімзаводу, викликали мене, приїхав, все зробив: яму розрив екскаватором. Колись людей на заводі було стільки, що працювали у три зміни. Прийшов сюди 26 жовтня 1956 року. Вже 60 років я тут. Закінчив училище за спеціальністю муляр. А потім на курси трактористів пішов. Пам'ятаю, возили тракторами з причепами дошки у Стрижавську колонію, а звідти забирали готову тару — ящики для насосів. На пенсію вийшов у 60 років, а потім знову повернувся на роботу. Нема кому на цих тракторах їздити. Живемо з дружиною на дачі у Майдані Чапельському. Там у нас є невелике господарство. А в квартирі у мене солдат живе, онук мій. Жартує, що невістку привезе мені з Донеччини.

Дехто з вінничан вважає, що заводу вже не існує

Завод зараз займає половину території від тієї, що мали. Частина цехів поки що пустує. Мабуть, невдовзі тут з'явиться нове будівництво.

По всьому периметру колишніх приміщень заводу розташовуються магазини та супермаркети.

Вінничани звикли, що прохідна заводу була напроти залізничного вокзалу, тому дехто навіть не знає, що агрегатний завод досі працює.

Нагадаємо, Вінницький підшипниковий завод працював до 1990-х років. 

Фото Тетяни Щербатюк