Мініферма починалась із однієї кози

Знайти своє місце у новому, невідомому місті переселенцям зі Сходу зазвичай дуже важко. Але є чудові прилади незламності духу та винахідливості.

Андрій та Марина покинули дім у Красному Лучі одразу після проголошення фейкової "ЛНР". Швидко зібрали речі, одягли дітей та поїхали до Вінниці.

— Ми зрозуміли, що нормального життя у "республіці" не буде, тому вирішили шукати іншої долі. Грошей вистачало лише на невеличкий дім у селі. Знайшли такий у Козятині, але не розуміли, чим ми там маємо займатись, — каже пан Андрій.

У рідному місті він працював таксистом, та у значно меншому Козятині таку вакансію знайти проблематично. Нове захоплення віднайшлось абсолютно випадково.

— Одного разу я в Інтернеті наштовхнулась на статтю про породи кіз і чомусь зацікавилась цією темою. Почала шукати більше інформації про цих чудових тваринок і захотілось спробувати, — говорить пані Марина. — Спочатку було страшно, що нічого не вийде, але коли спробували, зрозуміли що хочемо займатись лише цим.

Сімейна мініферма починалась з однієї кізочки. Зараз родина володіє вже дев'ятьма дійними козами, породистим нубійським козлом та дюжиною козенят. Спочатку подружжя лише продавало молоко, але згодом почали виробляти йогурти та сири, які за якістю нічим не поступаються відомим брендам.

— Звісно, продавати лише молоко вигідніше. Але ми збираємось нарощувати обсяги виробництв сиру, бо це цікаво. Зараз ми робимо бринзу та ще два-три види м'яких сирів тому що вони робляться швидко. З наступного року почнемо виробляти тверді сири, які потребують витримки, значно розширимо асортимент. Сподіваюсь, скоро наші кізочки будуть радувати не лише Козятин, а й Вінницю, — посміхається пан Андрій.

У реалізації нової мрії подружжю допомогла Міжнародна організація з міграції, надавши грант на купівлю необхідного обладнання та будівельні матеріали для загонів.

— У Вінницькій області ми підтримали більше п'ятдесяти сімей переселенців. Зараз донорами для їх бізнесів виступили уряди Норвегії та Канади. Надаючи відносно невеликі гранти, ми даємо людям не лише виробниче устаткування, а й надію на майбутнє. Люди займаються улюбленою справою, заробляють гроші для себе і для держави, у вигляді податків. Дуже прикро, що уряд не інвестує у людей, це дуже вигідно, — каже менеджер із комунікацій та зв'язків з громадськістю Міжнародної організації з міграції Варвара Жлуктенко.

Андрій та Марина мріють, що через кілька років їх маленьке господарство переросте у справжню ферму з великим виробничим комплексом. Для них Вінничина — полігон для випробування своїх сил та досягнення своїх цілей.

Фото: Сергія Наконєчного