Серед соціальних продуктів харчування гречка подорожчала чи не найбільше. При цьому потреби в ній величезні. На шляху від аграріїв до роздрібних мереж крупа додає у ціні майже 400%. Але практично ніхто не знає, звідки вони беруться.

Останнім часом в Україні з'явилась традиція у будь-яких підвищеннях цін звинувачувати курс долара. При цьому не важливо, що саме дорожчає. Пов'язувати ціну на товари іноземного виробництва або ті, що випускаються за ліцензією в Україні — логічно. Але ж дорожчають і продукти харчування, більшість з яких вироблено в нашій країні. Цьому є кілька пояснень.

Для прикладу візьмемо гречку.

Цього року Вінниччина збере близько 11 тисяч тон гречки. За словами Директора Департаменту агропромислового розвитку Вінницької ОДА Миколи Неїлика, регіон потребує максимум 4,2 тисячі тон, решту ж збираються продавати. Так, за останні півтора роки вартість одного кілограму гречки у мережах роздрібної торгівлі зросла майже вдвічі. При цьому об'єктивних причин підвищення ціни не було.

Фактично, ціна, за якою гречку продають зараз, є спекулятивною та виникла штучно. Попри те, що гречана крупа є одним із соціальних продуктів, її попит на ринку є відносно невеликим. Заполітизоване ставлення до неї та періодичні напади паніки у ЗМІ створюють штучний завищений попит та дозволяє торгівельним мережам говорити про дефіцит та накручувати ціни. Втім, не тільки та не стільки спекуляції формують ціну.

Значним фактором є кількість ланок на шляху "аграрій — споживач".

Схема потрапляння гречки до столу українців довга та заплутана. Спочатку оптовик викупає зерно у фермерів. Потім перепродає його на елеватори. Звідти його викупають виробництва, які сортують та пакують зерно. Після цього знову через оптовиків гречка нарешті потрапляє до торгових мереж. Якщо взяти за основу ціну, яку фермерам пропонує "Аграрний фонд" України (біля 6000 гривень за тону або ж 6 гривень за кілограм) та вважати, що кожна ланка робить мінімальну націнку у 20%, то отримаємо вартість у 15 гривень за кілограм. І це без урахування ПДВ, логістичних видатків та мережі дистриб'юторів та посередників.

Отже, майже 200% вартості продукту, що потрапляє на столи українців — це "накрутка" вартості через мережу посередників. Подолати її можна шляхом державного регулювання відносин у аграрному секторі.

Україна постійно робить спроби до стримування цін, але результату вони майже не дають. Найголовніша причина — підхід до проблеми з невірної сторони. Національне законодавство передбачає фінансову підтримку сільгоспвиробника та частковий викуп продукції. Викуплену продукцію держава використовує для регулювання вартості шляхом "зливання" великих об'ємів зерна на ринок і, тим самим, зменшення дефіциту. Але це застарілий та недієвий механізм.

У країнах Заходу існує та ефективно діє альтернативна система. Наприклад, Європейський Союз щороку оголошує максимальні ціни, за якими можуть продаватись продукти харчування. А США — розмір закупівельних цін на продукцію АПК на наступний рік. Це дозволяє і фермерам, і торговим мережам краще орієнтуватись у ціноутворенні та позбавляє їх можливості неадекватно завищувати ціни.

Попри всі труднощі, Україна робить певні кроки для приборкування роздутих систем перекупників. По-перше, створюється система державних елеваторів, де фермери на пільгових умовах можуть зберігати свій врожай. По-друге, робляться спроби налагодити роботу оптових ринків, де виробники мають можливість самотужки продати вирощене. Але однією з головних проблем є занадто дорогі кредити. Здешевлення кредитів дозволило б навіть невеликим господарствам створювати переробну базу та фасувати продукцію безпосередньо у своїх господарствах та пропонувати її торговим мережам.


Фото: kapitallist.tv